Юрко Іздрик - Острів КРК та інші історії

Ну, про свідомість я, допустимо, загнув, але в загальному все передано майже адекватно.

Отож бо. Гадаю, саме час перейти до опису колишніх цісарських стаєнь. Вони виходили з невідомості й губилися за видноколом, про що вже згадувалося. Властиво, нині вони являли собою широкий занедбаний коридор із житловими та господарськими приміщеннями по обидва боки. Шаленої, просто таки незбагненної краси сірі облуплені стіни і ґрандіозні сірі плити на підлозі. Все було надто, надмірно великим. Простора заля кухні з непрацюючим устаткуванням — тут можна було б грати у футбол. А неозорі душові певно могли б прийняти одночасно роту солдат. З офіцерами, річ ясна. Як це називається у них — «на помивку»? На помивку — кроком руш!

Я приймав душ, потерпаючи від холоду, бо навіть найгарячіша вода не могла зігріти цього зимного космосу.

Хмару гарячої води, що утворювалася довкола мене, здувало протягом, і до підлоги вода долітала наполовину вистигла. Очевидно, перебуваючи під враженням непорушності всього цього кам'яного маєстату, я не відразу зреаґував на вигуки «Пожежа!», котрі невиразно долітали ззовні крізь шум води. Лише коли закінчив митися, закрутив фітінги і ще раз почув крик: «Горимо!», відчув неясну загрозу. Обмотавшись рушником, я виглянув до кухні.

Там стояла мала пустунка і дивилася на мене своїми звірячими очками. Та певно ж бо — що тут могло горіти! То був любовний поклик. Вона підходила до мене, дивлячись просто у вічі, а я ніяк не міг позбутися відчуття штучності того, що відбувалося. Ірреальності, якщо хочете. Трансцендентності, якщо хтось уже надто прискіпливий. Вона наближалася так серйозно, так цілеспрямовано, — не відриваючи свого погляду від мого, унеможливлюючи будь-які спроби змінити його вектор, майже гіпнотизуючи, — що годі було вдіяти що-небудь. По суті, ще зовсім дитина, — здавалось, ось зашпортається, перечепиться за край вищербленої плити, впаде і буде рюмсати, тримаючись за забите коліно, — вона вже володіла магічною силою, притаманною небагатьом. Її наближення було невідворотним, як наближення сліпого фатуму — зварйованого авта на слизькій дорозі, що ось-ось розтрощить тебе, і вже не вдасться ні відскочити, ні втекти, але ти ще встигаєш детально, так ніби маєш на це вдосталь часу, вивчити марку машини, помітити фотографію модельки на вітровому шклі, чомусь до болю чітко запам'ятати, — може тому, що це твоє останнє запам'ятовування, — невелику подряпину на капоті, не зовсім ретельно зашпакльовану.

Вона дійшла. Не спіткнулася, не впала, не збилася з дороги. Її, мов сомнамбулу, зберегло чуття, і вона дійшла. Дійшла, опустилася переді мною на коліна, і рушник сам впав додолу. Було солодко і трохи моторошно від того, що все сталося саме так, як я уявляв. Ця мала жінка була створена для мене, і я повинен був із нею зустрітися. Недовершеність тіла, котра муляла все життя, скінчилася. Знайшлося продовження мене самого.

Так народжується колообіг рідин.

Так народжується колообіг рідин.

Так народжується колообіг вологи.

Коли я в цьому впевнився, її обличчя було сповнене туману. Її очі все ще дивилися на мене, але крізь пелену напівпрозорості.

І лише тут я зрозумів, що крики «Пожежа!» не вгавають, що вони й не припинялися, зрештою. У проході, повному диму, вигулькнула постать кухарки. «Що ви тут робите?!» — залементувала вона. «Горимо! Тікайте швидше!» В залу увірвалося полум'я, ядучий дим заповнив легені. Я хотів схопити малу на руки, та її вже не було внизу. Треба було тікати. Залишалися лічені хвилини. Голим я вискочив у коридор, де вже починалося справжнє пекло. Нікого й ніколи не було в цих клятих цісарських стайнях. А тепер не було вже й самих стаєнь. Був дим і вогонь, дим і вогонь, загасити котрі не змогла б, напевно, жодна волога.

Надвечір пішов дощ.

Він не переставав цілий день і цілу ніч.

І не перестає до цього часу, хоч минуло вже сорок діб.

Неправду кажуть, ніби земля — це твердь і дно. Справжня твердь знаходиться глибоко під поверхнею. Саме там і збирається напочатку і піднімається невидима для ока вода. Лише на одинадцятий день вода вкрила землю і продовжувала прибувати.

Я вештався кімнатами, спостерігаючи, як перетворюється на мотлох моє добро. Спіднизу вимивало сміття. Щурі по стінах перебиралися на стріху. Знадвору запливали риби і гади і, звиваючись, торкалися босих ніг.

Перестав підкочувати штани. Нікуди. Приніс до хати давно заготовану труну і, законопативши щілини, поклав на столі — хай послужить поки-що за ліжко. Стіл і лави я ще раніше поприбивав до підлоги.