Сергій Жадан - Ворошиловград

— Поїхали звідси, — сказала тихо.

— Зараз, зараз поїдемо, ще трішки, — відповів я їй. — Можеш набрати Травмованого?

За комбайнами, попереду, теж хтось стояв. Можна було фізично відчути чийсь погляд.

— Давай, — Тамара швидко вирвала в мене нокіа, почала шукати номер Травмованого.

— Там хтось був, — сказав пресвітер, показуючи кивком на дзеркало заднього виду. — О, а тепер нікого.

Я озирнувся. Позаду справді нікого не було. Пес знову перебіг майданчиком, цього разу вже безповоротно.

— Ну що там? — нахилився я до Тамари, не витримавши.

— Пішов сигнал, — сказала вона полегшено, — тримай.

Я потягнув телефон у неї з рук, але якось необережно, Тамара здригнулась, нокіа вислизнула й полетіла кудись під крісло. Я швидко нахилився, намагаючись її виловити.

— Гєра, — почув над головою стурбований голос пресвітера.

Схопив мобілку, різко підняв голову. Всі напружено дивились у дзеркало заднього виду. Я озирнувся. Позаду стояли четверо, зовсім близько, і мовчали, не зводячи з нас очей. Я непомітно склав мобільник і запхав собі до кишені. Тамара торкнула мене за лікоть і очима показала вперед. Там стояли ще троє, так само мовчки, так само зосереджено вивчаючи нас, наче прізвища на братських могилах. За їхніми спинами стояв пес, пригинаючи голову й недобре скалячись. Я зрозумів нарешті, чим тут пахло.

Мазутом і серйозними проблемами.

Фермери схожі були на байкерів — виглядали похмуро й незадоволено, були бородаті й набичені. Одягнені були хто в чорний спортивний костюм і шкірянку, хто в шкіряний комбінезон і джинсову куртку, хто в камуфляж і шкіряну сорочку. Один на голові мав червону бандану, інший носив сонцезахисні окуляри, ще хтось був у затяганому кожусі, одягненому на голе тіло. Один із тих, що стояли попереду, тримав у руках шматок залізної труби, перекидав її з долоні на долоню, важко помахував, поплескував великими руками по іржавій жорсткій поверхні. Раптом різко змахнув залізним обрубком і увалив по капоту. Волга загула, як великодній дзвін. Сєва вискочив надвір, пресвітер поспішив за ним, навіть не причинивши за собою дверцята. Тамара намертво вхопилася за мій рукав.

— Спокійно, — сказав я їй, нервово намацуючи в одній кишені мобільник, в іншій — електроножиці фірми бош та стару заточку, — спокійно.

Сєва стояв проти трьох фермерів, намагаючись щось сказати. Вони дивились на нього хижо й зневажливо, мовби чекаючи, коли він дасть їм нормальний привід затоптати його в чорний мазут.

— Шо ти робиш? — сказав нарешті Сєва фермеру з трубою.

— А шо? — відповів той, витираючи долоні об шкіряні штани.

— На хуя машину псуєш? — Сєва намагався говорити суворо.

— Ну хочеш — давай тебе буду псувати, — відповів фермер і посунув на Сєву своїм пузом. Двоє інших теж стали затискатись у тісне коло.

— Почекайте-почекайте, — озвався пресвітер.

Усі троє зупинились і подивились у його бік.

— Ну що ви? — миролюбиво продовжував пресвітер. — Ми з вінчання їдемо. Я священик. Заїхали до вас.

— Священик? — перепитав фермер у шкіряному. — Звідки ідете?

— Звідти, — показав священик на схід. — З кордону.

— Да там і церкви немає, — сказав на це пузатий, перекинувши трубу з правої руки в ліву.

— Так нам і не треба церкви, — сказав на це пресвітер. — Ми й без церкви вінчаємо.

— Баптисти? — похмуро перепитав шкіряний.

— Штунди, — підказав йому сусід.

Обличчя фермерів зробилися ще більш похмурими.

— Ладно, — сказав той, що з трубою, — пішли до агронома, йому розкажете, що у вас за церква.

— Послухайте, — спробував м'яко заперечити пресвітер, — нам треба їхати, нас чекають, будуть шукати.

— Дядя, — сказав йому на це чувак із трубою. — Будуть шукати — знайдуть. А зараз пішли до агронома. Ясно?

— Ну пішли, — невпевнено сказав пресвітер.

— У вас є телефони? — запитав пузатий.

— А шо? — не зрозумів його Сєва.

— Давай сюди, — коротко наказав фермер.

— Та ладно, — спробував відмовитись Сєва.

Фермер перехопив трубу двома руками й коротким ударом зафігачив Сєві просто в живіт. Сєва склався, мов розкладачка. Пресвітер кинувся було на виручку, але один із фермерів перепинив йому дорогу. Я поспішив до них, Тамара вислизнула слідом. Нас відразу ж оточили четверо, ті, що були позаду. Найближче стояв невисокий молодий фермер із якимось напівпанківським ірокезом на голові та новенькою монтувалкою в руках. Я зупинився, відгороджуючи від них Тамару.

— Телефон давай, — знову сказав фермер із трубою Сєві.