Сергій Жадан - Ворошиловград

Можливо, саме з цієї причини весільні подарунки були дещо одноманітними: молоді отримали в подарунок два однакових дрилі, два кущорізи, кілька електроножиць і навіть пару будівельних лазерів на штативах. Я висловив сумнів, чи все це насправді їм знадобиться, але Толік заспокоїв, пояснивши, що молодий у бізнесі і що він усе це благополучно здасть осетинам чи яким-небудь інгушам, а на виручені гроші побудує собі цегляний будинок.

Швидко сутеніло, від найближчого будинку протягли проводку, й імлисті яблуневі гілки освітились м'яким електричним світлом. Толік із Гошею почали збиратись.

Довго обціловували молодого, тисли руку молодій, бажали солодких снів пресвітеру й ніжно прощались із Тамарою.

Пресвітер вирішив на ніч лишитись тут, серед перевізників, котрі в більшості своїй сп'яніли, проте поводились миролюбиво й поблажливо.

— Куди це ви? — спитався я в Толіка.

— Час виходити на роботу, — відповів він і показав рукою кудись на схід, де громадилась темрява й займались сині жовтневі зірки.

— Я з вами, — визвався я.

— Пішли, — він був не проти. — Тільки там темно, нічого не побачиш.

— Ладно, — сказав я. — Темно так темно.

Ми довго вибирались із чорних яблуневих садів, ступаючи сухою травою, густо обліпленою павутинням. Толік із Гошею йшли впевнено, тихо між собою перемовляючись.

Мене не підганяли, а коли я відставав, застигали в траві й терпляче на мене чекали. Зрештою, вийшли на порожні луки. Небо було затягнуте хмарами, так що довкола справді було темно, наче повітря довго заливали смолою.

Толік із Гошею намацали стежку і все далі заходили в ніч.

Я втрачав їх із виду, чув лише їхні кроки й тихі голоси, які двоїлись і множились, мовби там, попереду, йшов цілий гурт подорожніх. Рухаючись всередині цієї чорноти, я марно намагався запам'ятати дорогу, аби в разі чого дістатись назад, але думав, що якось потраплю, доберусь, головне, не відстати й не залишитись посеред свіжого прикордонного мороку самому. Темрява попереду стала густішою, так наче розлита смола встигла затверднути.

— Обережно, — сказав Толік і почав підніматись.

Схоже, це був вал, котрий ми бачили вдень. Підійнявшись за перевізниками, я зрозумів, що насправді це залізничний насип із прокладеними рейками.

— Це що, залізниця? — запитав я.

— Ну да, — відповів одноокий.

— Звідки вона тут?

— Та нізвідки, — відповів він.

— Ну як нізвідки? Звідкись же вона тягнеться?

— Нє, не тягнеться. Її тут на випадок війни будували.

Але будувати почали зсередини й тягли в обидва боки. Ну і не зовсім дотягли. Так і кинули.

— І що тут — нічого не ходить?

— Ми ходимо, — відповів Толік. — Тут тепер кордон.

Ось, — показав він ліворуч, — наша територія. А там, — кивнув він у чорноту, — їхня.

Ми стояли на колії і дивились у морок.

— Чому ви її не розберете? — запитав я в одноокого. — На металолом.

— Так вона нас годує, — пояснив він. — Погранці з того боку караулять на уазах. Якщо перескочиш із товаром через колію, вони за тобою не попхнуться, застрягнуть на шпалах. Ясно?

— Ясно. Тільки нічого не видно.

— Братела, — засміявся Толік. — Це ж якраз козирна погода для нормального перевізника. Скажи, Гош.

Гоша, мабуть, кивнув у темряві, але я цього не побачив.

— Ви самі як по темному щось розрізняєте? — засумнівався я.

— Братела, — відповів на це Толік і поклав руку мені на плече, — слухайся свого серця. Тоді все розрізниш. Все, Германе, — сказав раптом, — далі ми самі. Повертайся додому.

— Як додому? Я ж дороги не знайду.

— Захочеш — знайдеш, — відповів на це Толік. — Далі тобі не можна — підстрелити можуть. Та й не твій це бізнес, братела. Побачимось, — сказав він, стукнув мене кулаком у плече й пірнув у темряву.

Гоша потис мені руку й так само зник. Я стояв посеред залізничної колії, котра нікуди не вела. З рекомендаціями слухатись свого серця. Але серце підказувало, що я звідси виберусь не скоро і що йти за цими двома браконьерамилюбителями з трьома очима на двох було не найкращою ідеєю, тим більше, підказувало мені серце, сам сюди прийшов, сам і вибирайся, а краще стій, де стоїш, і чекай ранку. Я стояв і чекав. Зі сходу потягло задимленим вітром, хмари важко зрушились і попливли на захід, минаючи державний кордон. Сутінь розірвалась, і в повітряній ямі з'явився круглий червоний місяць, заливаючи все довкола густим сяйвом й витягуючи долиною довгі тіні. Я озирнувся довкола і нарешті все побачив. Уже якийсь час із пітьми чулись голоси та приглушені кроки. Тепер, озираючи залиті червоним світлом луки, я міг розгледіти, як у західному напрямку, в бік кордону, наближався караван бензовозів.