Сергій Жадан - Ворошиловград

— Гєра, — вступився Льолік, — ну, чесне слово!

— Головне, щоби ти поїхав з нами! — повторив Болік.

— Я ж сказав, що залишаюсь.

— Ми без тебе не поїдемо, — дещо патетично заявив Болік.

— Коротше, баклани, — раптом подав голос Коча. — Ви чули, що сказав бос: валіть звідси! — Коча дістав із кишені костюма заточену викрутку і почав недбало вичищати нею бруд із-під нігтів. — Я б на вашому місці так і зробив.

Слово «бос» подіяло на Боліка гнітюче. Він не міг відірвати очей від викрутки, зрештою мовчки розвернувся й пішов до машини. Льолік натомість залишився. Якийсь час мовчав, потім заговорив.

— Германе, — сказав, — я тобі все поверну. Ти не хвиЛЮЙСЯ.

— Добре, — відповів я, — домовились.

— Серйозно, не переживай.

— Та все нормально.

— Може, все-таки з нами поїдеш? — запитав він із надією в голосі.

— Та ні, нікуди я не поїду. Я на своєму місці. На, тримай, — витяг із кишені плеєр з навушниками й простягнув Льоліку. — На згадку.

— Ти що? — здивувався Льолік. — А ти як?

— Та я вже почув усе, що хотів, — відповів я. — Бери.

Потрібно слухати музику, яку любиш. І не давати чужим свої навушники. Ну, все, валіть собі.

Льолік міцно стиснув мою руку й пішов до машини.

— Льоша, — окликнув я його.

— Що? — озирнувся він.

— В тебе безлімітний?

— Ну.

— Дай подзвоню.

Льолік підійшов і простягнув свою трубу. Я набрав номер брата. Спочатку йшли довгі гудки. Раптом щось клацнуло, і я почув жіночий голос.

— Ей, — сказав голос. — Як ти там?

— Хто — я?

— Ну, а хто? Як справи взагалі?

— Взагалі — нормально, — відповів я. — А ти хто?

— А ти кому дзвониш?

— Брату.

— Ну, я не брат. А що ти хотів?

— Поговорити хотів.

— Ну, поговори зі мною, — жінка засміялась. — Хочеш, я розповім тобі історію, яка зі мною сталась?

— У тебе точно безлімітка? — спитався я в Льоліка, і коли той ствердно кивнув, відповів у слухавку: — Розповідай.

— Я з дитинства боялась висоти. І літаками літати завжди боялась. А коли виросла, вирішила подолати цей страх. Спеціально брала квитки на авіарейси й літала. Весь час літала.

— І що?

— І нічого. Висоти й далі боюсь. Зате побачила світ.

— І як ти тепер?

— Нормально, — сказала жінка. — Справа була не в страсі. Просто я попустилась, і все стало нормально. І ти попустись, зрозумів?

— Зрозумів.

— Ну все, давай, — засміялась вона і зникла в ефірі.

— На, — простягнув я слухавку Льоліку.

— Все нормально? — перепитав він.

— Так, — відповів я, — нормально. Нормально.

— Коча, — запитав я, — ти пам'ятаєш 90-й? Бійку в парку, біля ресторану?

— В 90-му? — недовірливо перепитав старий.

— Так, в червні.

— Не-а, — відповів Коча подумавши, — не пам'ятаю я ніякої бійки. Я, дружище, червень 90-го в Гурзуфі провів, з Тамарою. I ось там, Гєрич, справді була бійка. На пляжі.

Я, значить, відійшов лише на секунду, віриш, і тут…

Небо вночі схоже на чорні поля. Повітря, ніби чорноземи, наповнене рухом і насінням. Безкінечні площини, які розгортаються вгорі, живуть своїм ритмом, своїми законами. В небі заховано зірки й сузір'я, у землі — каміння і корені. В небі лежать планети, у землі — покійники. З неба витікають дощі, із землі витікають ріки. Дощі, впавши, течуть на південь, наповнюючи океан. Небо весь час змінюється, спалахує і згасає, набухає вологою і виповнюється серпневою спекою. Ґрунти виснажуються травами й деревами, лежать під пласкими небесами, наче худоба, про яку забули. Якщо вірно обрати місце, іноді можна все це разом відчути — як, скажімо, переплітається коріння, як течуть ріки, як наповнюється океан, як небом пролітають планети, як землею рухаються живі, як потойбіччям рухаються мертві.

Пресвітер розглядав ранкове небо, коли вони з'явились за жовтими стеблами кукурудзи, що торохкотіли, як вішаки в порожній шафі. Якийсь час важко було зрозуміти, хто там вибирається з густих насаджень, лише коротко зблискувала чорна куртка, тріскуче згинались пагони, й пар від дихання підіймався вгору. Враз, ламаючи пісочного кольору листя та оббиваючи ранковий іній, вони вивалились на дорогу.

Було їх троє — двоє дорослих, третій підліток. Той, що попереду, мав на собі довгу, до колін, зимову тренувальну куртку Мілана. Чорно-червоні клубні кольори тьмяніли під щемким жовтневим сонцем. Був неголений і довговолосий, дивився допитливо, але розфокусовано. Взутий був в армійські кирзачі. За ним ішов другий, низький і череватий, одягнений у білий робітничий комбінезон, залитий жовтою олійною фарбою. Цей був сивий і коротко стрижений, на ногах мав китайські найки. Підліток виглядав найгірше. Був у підробних джинсах Дольче й Габана та чорній блискучій куртці, в кількох місцях пропаленій цигарками. На ногах мав черевики з квадратними носаками, на голові — навушники косе, здається, теж підроблені. Всі троє, не змовляючись, рушили в наш бік. Я кинув оком на пресвітера. На обличчі його проступила невпевненість, яку він намагався приховати. Тримався загалом добре. Я поліз по кишенях, але відразу ж згадав, що на мені чужий одяг.