Сергій Жадан - Ворошиловград

Входити в неї цього разу було легко й гаряче, вона схилялась над холодною водою, розглядаючи в сутіні чорні й зелені пляшкові тіла, що перекочувались від наших різких рухів.

Збоку було схоже, ніби вона миє волосся. Або ловить рибу руками. А я ловлю її. Вона весь час подавала голос здивовано й щемко, все нижче схиляючись над водою, занурюючи в неї своє довге волосся, що пахло соснами й тютюном. І вже коли все закінчувалось, я потягнувся рукою, намагаючись прибрати її волосся з води, аби вона зовсім не захлинулася. Вона перехопила волосся своєю рукою й закинула його назад. Наші пальці зіткнулися. І я раптом відчув, що перснів у неї на руках немає. Я схопив її за іншу руку, але там теж не було жодних перснів чи каблучок. Натомість на кожному зап'ясті був годинник.

Вона, відчувши, що я напружився, спробувала вивільнитись, проте я схопив її за шию й знову схилив до води, закінчуючи все це й відчуваючи на її шиї числені ланцюжки й намиста, яких не було раніше і які тепер безнадійно між собою переплелись.

Віддихавшись і заспокоївшись, вона торкнулась губами моєї щоки й зникла в коридорі. Я ще деякий час постояв і вийшов слідом. Пройшов до дверей, визирнув на сходи.

Було там, як і раніше, людяно. Моєї появи ніхто не завважив. Несподівано з-за дверей вистрибнув Коча, я здригнувся, проте він міцно схопив мене за руку й поволік униз.

Я не опирався, йшов за ним і думав, як про все розповісти.

Викотившись на вулицю, Коча зупинився.

— Коча, — почав я добирати слова, — тут таке діло.

— Ладно, дружище, — енергійно засвистів старий. — Не парся. Йди додому, а то помреш від бухла. Давай, завтра побачимось.

— Я тобі сказати хотів…

— Кинь, дружище, — відповів на це Коча. — Що ти можеш мені сказати? Чого я такого не знаю? Йди вже, а то ці алкоголіки тебе не відпустять.

— Ну, добре, — погодився я. — Спасибі тобі. Шкода, що так з мамою вийшло.

— З мамою все ніштяк, — відповів на це Коча просто й строго. — Мама вже йде жовтою цегляною дорогою.

Спробуй тепер її дожени, — додав він і зник у під'їзді.

Я розвернувся і пішов додому. Пісок під ногами був мокрий, будинки стояли темні, мов наповнені чорною фарбою. Я йшов і згадував усе, що мав згадати. Щоразу більше й переконливіше. Згадав перелякані жіночі голоси, дещо істеричні й благальні, які вмовляли нікуди не йти, лишатись на місці, не заходити в цю темряву, яка підсвічувалась ізсередини наелектризованим вечірнім повітрям.

Згадав Тамару, яка прибігла звідкись і загороджувала Кочі дорогу, нізащо не погоджуючись його пропустити. Згадав, як вона непомітно поправляла сукню, як дивилась на мене прискіпливо й незадоволено, як я відразу зрозумів, що вона все бачила, що вона помітила мене і навіть не боїться, що я про все розповім. Те, що вона не боялась мене, було особливо образливо, я злився на неї, проте і сам розумів, що нічого не зможу розповісти. Головне, я згадав це світло — жовте, густе світло ліхтарів, і під ними рухливі нервові постаті, які про щось перекрикувались, щось намагались вирішити. Хто там був? Я напевне згадав, що там був мій брат, був Коча, ще хтось, не пам'ятаю хто. І Коча намагався переконати брата, аби той віддав йому ніж, але брат стояв у якомусь ступорі і, здавалося, зовсім його не чув, лише витирав рукавом кров із леза. Я раптом згадав усе, згадав, як Коча вихопив-таки в нього цей ніж, як порізав при цьому руку, як, зрештою, викинув ніж далеко в темряву. Згадав, як Коча йшов кудись із двома сержантами, а Тамара намагалась їх усіх зупинити й голосно кричала, що Коча туг ні до чого і щоби його відпустили. Останнє, що згадав, як вона стояла серед битого скла, обхопивши руками голову, і персні срібно горіли в її густому волоссі.

І згадавши все це, помітив, що небом починає проступати ранок, і шовковиці довкола всмоктують у себе темряву, ніби чорний лимонад.

— Де ти був, ей, де ти був? — Катя стояла коло катапульти в довгому дощовику й широких спортивних штанях і голосно кричала. — Вони її вбили!

— Кого вбили? — не зрозумів я.

— Пахмутову! Вони її повісили!

Вона стояла в тумані, боячись із нього вийти. В мокрому повітрі все злиплось і розчинилось, я звернув із траси, підійшов до бензоколонок, і аж тут вона почала пронизливо кричати.

Перед тим я довго вибирався на гору, марно виглядаючи в ранкових сутінках бодай якоїсь попутки. Доки дістався за місто, почало світати, темрява осіла, мов мул, на дно долини. Тут, на горі, повітря було сірим і напханим зсередини білим туманом. Катя стояла переді мною і, затискаючи долонями рот, істерично викрикувала й дивилась на мене переляканими здивованими очима, мовби це я когось повісив.