Сергій Жадан - Ворошиловград

Вона стояла під дощем і якось дивно під ним прогиналась.

Підіймала руки догори, ніби ловила дощові краплі, і підставляла дощеві обличчя. Я тихо її окликнув, проте вона не почула. Я раптом зрозумів, що вона насправді гріється під дощем, що надворі тепер набагато тепліше, аніж у залізних стінах ленінської кімнати, і вона просто вийшла погрітись. Підставляє під теплі потоки охолоджену шкіру й відігрівається. Дивно було за цим спостерігати, вона мене мовби не бачила, ходила асфальтом, вимиваючи з тіла холод і застуду. І очі в неї далі були заплющені, так ніби вона ходила тут просто уві сні. Потрібно було забрати її, доки вона не вийшла за браму і не зникла в лісі. Спробуй зранку її знайди. Я тихо підійшов і торкнувся її руки. Вона розплющила очі й уважно подивилась на мене. Очі її в темряві були кольору синьої глини, якою піонери малювали своїх монстрів. Вона розглядала мене якийсь час, врешті звільнила свою руку й рушила до будинків.

— Ти ідеш спати? — запитала озирнувшись.

— Ну, іще б, — сказав я, не зводячи очей з її застиглого глиняного погляду.

— І припини на мене так дивитись.

Спали ми, ясна річ, погано.

Зранку сонце бадьоро виганяло вздовж соснових стовбурів дощові тумани, калюжі диміли, наче відчинені морозильні камери, птахи пили воду з темно-зеленого листя.

Ольга викручувала й витрушувала свою майку, намагаючись не дивитись у мій бік. Я теж почувався не кращим чином, мене мучили сумніви й докори сумління, можливо, я зробив щось не так, звинувачував я себе, можливо, нам потрібно було все-таки зайнятися сексом? І якщо потрібно — то для чого? Одним словом, почувався я справді, мов піонер, який ні на що не розраховував, а тут у нього ще нічого Й НЕ ВИЙШЛО.

— Германе, — сказала Ольга сухо, — сподіваюсь, ти нормально поставився до того, що було вчора.

— Так, — заспокоїв її я. — Особливо до цих журналів з картинками.

— Дуже добре, — сказала вона неуважно. — Дуже добре.

І пішла до дверей.

— Ти забула свої окуляри, — крикнув я їй.

— Можеш забрати їх собі, — Ольга навіть не озирнулась.

Я так і зробив.

Незабаром ліси закінчились, і навколо нас потяглися широкі, наповнені туманами й вологою площини, за якими в сонячному мареві тяглась і поставала легка й глибока порожнеча, розгортаючись просто з-під наших ніг у східному та південному напрямках, тяглась і всотувала в себе рештки води й зелену, наповнену світлом траву, втягувала ґрунти і озера, небеса і газові родовища, котрі світились цього ранку під землею, золотими жилами проступаючи на шкірі вітчизни. І десь на півдні, за рожевими хмарами світанку, по той бік ранкової порожнечі, чітко проступали в повітрі легкі й оманливі брами небесного Ворошиловграда.

Тривога й сум'яття панували коло бензоколонок.

У кріслі, схиливши голову на руки, сидів і про щось думав Травмований. Поруч із ним розвалився на катапульті Коча, дико роззираючись навсібіч. А біля Кочі, на землі, притулився якийсь мужичок у пропаленому бойовому тільнику, поверх якого накинуто було ковдру, здається, ту, якою накривався я. Дивився мужичок нажахано й раз по раз ховав голову під ковдру. Збоку стояла перелякана Катя, тримаючи за нашийник так само перелякану Пахмутову, котра терлась об її голі литки й джинсові шорти. Виглядали всі п'ятеро знічено. Видно було, що чекали на мене, проте щойно я з'явився, почали відводити очі й напружено мовчали, чекаючи, аби я заговорив першим.

— Що таке? — насторожився я.

— Біда, дружище, — зафонив Коча.

Мужичок на землі теж пожвавився і якось ображено закрутився, ніби згадавши щось неприємне.

— А, манав я такий бізнес! — раптом зірвався Травмований. І підвівшись із крісла, зник у гаражі.

— Та що таке? — допитувався я.

— Бензовоз наш спалили, Гєра, — повідомив Коча. — Ось Петрович теж погорів.

Петрович висунув голову з-під ковдри і з готовністю закивав.

— Він зупинився, недалеко тут. Ну, а вони, значить, прямо в кабіну два фугаси й запустили. Чуть не спалили дружбана мого, — Коча потріпав Петровича по плечу. — Катька ось побачила, нас покликала, а то б зробили з Петровича шаурму.

— Я Пахмутову вигулювала, — пояснила Катя перелякано. — Якраз на трасі.

— Міліцію викликали?

— Викликали, аякже, — кивнув Коча. — А хулі міліція?

І так всі знають, хто це зробив. Тільки як ти доведеш?

— А Петрович що — нічого не бачив?

— Да зассить Петрович на них свідчити, — незлобиво промовив Коча, — да, Петрович?

Петрович приречено кивнув головою й побрів кудись за будку, обмотавшись ковдрою, ніби плаш-палаткою.