Сергій Жадан - Ворошиловград

— Дуже.

— На цих картинках, як правило, були зображені якінебудь адміністративні будівлі або пам'ятники які-небудь.

Ну, які могли бути пам'ятники у Ворошиловграді? Мабуть, Ворошилову. Я вже не пам'ятаю, якщо чесно. І ось потрібно було розповісти про те, що ти бачиш. А що ти бачиш на такій картці? Сам пам'ятник, коло нього клумба, поруч хто-небудь обов'язково проходить, позаду може їхати тролейбус. А може, до речі, і не їхати. Тоді гірше — немає про що розповідати. Може світити сонце. Може лежати сніг. Ворошилов міг бути на коні, а міг бути й без коня.

Що знову ж таки гірше, оскільки про коня можна було розповісти окремо. І ось ти починаєш розповідати. А що можна розповісти про те, чого ти насправді не бачив?

І починаєш викручуватись. Можна було спочатку розповідати про сам пам'ятник, себто про того, хто на ньому був зображений. Потім доводилось братися за випадкових перехожих, що потрапили в кадр. Причому що ти міг про них розповісти? Ось, мовляв, жінка, на ній жовтий светр і чорна сукня. А в руках у неї, скажімо, торба. Скажімо, з хлібом. Потім, коли й про перехожих переповідалось, можна було сказати кілька слів про погоду. Але головне, що я хочу сказати — все це було настільки не по-справжньому, розумієш — усі ці картинки, всі ці розповіді, вся ця мова, набір із кількох десятків слів, акцент, намагання якось наїбати нещасну вчительку. Я з того часу німецьку мову терпіти не можу. І у Ворошиловграді жодного разу не був. Та й немає тепер ніякого Ворошиловграда.

— І для чого ти мені це розповів? — запитала Ольга.

— Ну як для чого? — здивувався я. — Ось, скажімо, вся ця ситуація з братом. Вона мені нагадує мої уроки німецької. Мені показують якусь картинку і просять розповісти, що я на ній бачу. А я, Оль, не люблю розповідати про те, чого не знаю. І всі ці картинки я не люблю. І не люблю, коли мене притискають до стіни, вимагаючи грати за чужими правилами. Тому що правила мають сенс до того часу, доки ти їх дотримуєшся. А щойно ти забуваєш про них, як виявляється, що ти нікому нічого не винен, і не зобов'язаний вигадувати різні дурниці про те, чого не знаєш, і що тобі, за великим рахунком, не потрібне. І тоді виявляється, що ти цілком можеш обходитись без усіх цих вигаданих речей, і що немає жодних правил. І взагалі нічого з того, що тобі показують, немає, а отже, й розповідати немає про що. І все це лише спроби тебе використати. На цілком законних підставах. Майже як у школі. Річ у тім, що ми давно повиростали, а до нас і далі ставляться як до дітей, себто як до недалекої, брехливої, нерозумної наволочі, яку потрібно постійно пресувати, вибиваючи з неї необхідні відповіді.

— Ну як це нічого немає? — не погодилась Ольга. — Ось ти ж є, правильно? І я є.

— Правильно, — погодився я. — Я є. А Ворошиловграда немає. І з цим потрібно рахуватись.

— Ось і з піонерами приблизно те саме було, — сказала на все це Ольга й непомітно для мене заснула.

Злива і не думала минати, вона далі гуркотіла жерстяною коробкою ленінської кімнати, начиняючи темряву монотонним стукотом. І чимдалі зимніше ставало в цих вологих піонерських стінах. Одяг мій — мокрий та обважнілий, тягнув мене на дно, як водолаза, і там, на дні, де закінчувався дощ і лежала густа, мов чорнило, темрява, було ще холодніше, і як я не намагався не звертати на це уваги, мені ніяк не вдавалося зігрітись. І Ольга теж лежала поруч, у своїй помаранчевій білизні, й тремтіла уві сні, і шкіра її холодно світилась, а коли я торкнувся її, то виявилось, що на дотик вона була, як річкова вода, — чутлива й прохолодна. Головне, подумав я, щоби вона не прокинулась.

Я торкався її волосся, мокрого на дотик, ніби занурював пальці в річкову поверхню, і поверхня ця була тихою й густою, так що не можна було нічого за нею побачити.

Я намагався дістатися дна і виловлював мушлі, боячись натрапити пальцями на чужі рибальські гачки, залишені кимось раніше. Очі її були заплющені, і повіки були прозорі, наче крига, під якою можна було побачити похмурі тіні потопельників і темно-зелені повільні водорості, що, мовби перекотиполе, тяглись підводними течіями її тіла кудись на південь, у бік серця. І опускаючись за цими зеленими пагонами, я обережно торкався її м'яких вилиць, під якими западала темінь і шкіра було особливо тонкою, ніби павутина, що рветься на вітрі. Уві сні вона щось шепотіла, незрозуміло що, але вуста її ледь помітно рухались, наче вона говорила сама з собою, ставила сама собі питання, але не хотіла відповідати. І ключиці її просвічувались у темряві, схожі на морське каміння, відшліфоване хвилями. Торкаючись їх, я намагався відчути рух водоростей у глибині й чув, як б'ється її серце — розмірено й заспокоєно, мов соняшник, повертаючись за сонцем, що провисає в дощових небесах. І обережно, ледь чутно торкаючись її грудей, щоби не збити дихання, я опускався далі, і її шкіра була цупкою й пружною, як полотнища морських прапорів, що розвівались на вітрі, вказуючи напрямок руху хмар та птахів. І далі, вистежуючи рух крові її капілярами, я торкався її ніг, крихких порцелянових колін і майже невагомих литок, торкався пальців на її ногах, цяткованих лаком, ніби рештки чайних сервізів, і знову підіймався вгору, мовби здіймаючи пісок із річкового дна.