Сергій Жадан - Ворошиловград

І слід сказати, це подіяло. По-перше, старші більше не наважувались його ганяти. Ганяли інших, а до нього почали ставитись із симпатією та, хай і стриманою, проте щирою приязню. Його заповажали. Якось усі раптом зрозуміли, що коли він не побоявся виступити сам проти місцевих, то не зовсім він кінчений у плані комунікацій та соціальної ієрархії. А головне — це несподівано зрозуміла й Ася, від якої вже взагалі ніхто нічого не чекав. Зрозуміла, і саме тоді, слід сказати, у них усе й почалося. І він пригадав ту останню ніч, напередодні їхнього від'їзду, коли вода була вже по-осінньому холодною, і пісок просякав нею, як хліб молоком. Вони вперше кохались, поспішаючи й женучись за часом, що незворотно минав, намагаючись надолужити всі ці дні, припливи й відпливи, циклони й антициклони, сонячні полудні й туманні надвечір'я, навіть не скидаючи одягу, вона просто розстебнула змійку на джинсах і впустила його в себе, і він із здивуванням відчув, як просто й глибоко, виявляється, можна зайти в жінку. Її бюстгальтер світився під місяцем, мов чайка, а у волосся набивався мокрий пісок побережжя, безсовісно потрапляючи їй під одяг.

І головне навіть не те, що так сталося. Статись могло що завгодно, тим більше — по такій пиятиці. Головне в іншому. Головне, що йому це по-справжньому сподобалось. І він уже не міг забути цього чортового китайця з його ніжною шкірою та довгими ногами, він снився йому ночами, заважаючи спати. І цього він їм так і не пробачив.

Навіть потім, коли минуло стільки часу, коли він давно вже звільнився й почав нове життя, коли потрапив до фірми й працював на Марлена Владленовича, боячись його й не сміючи виказати свого страху — він так і не вибачив своїй команді того сорому й того кошмарного збудження.

Мабуть, тоді він і зрозумів, що головне — не відводити погляду, вміти сприймати проблеми як неминучу даність, що несподівано з'являється, але потім неминуче відступає.

Головне — не боятись. Ну, і саперну лопатку бажано при собі мати.

І ось тепер, стоячи тут перед ними, він знову все це згадав — і порт, і паби, і цього малолітнього трансвестита, і головне — те відчуття опущеності, якого він так і не зміг позбутись. І так усе життя — всі його спроби зробити все як слід закінчувались якою-небудь бідою. Ось як тепер, коли його всі кинули, коли сивий урив до міста скаржитись, і військові теж урили скаржитись, залишилися самі цигани, але вони сміються з нього, з його переляканого обличчя, з його дурнуватого камуфляжу, з усіх його спроб виглядати солідно й серйозно. Вони опускали його, заганяючи в кут, добиваючи палицями й не лишаючи йому жодного шансу.

Хоча справа, звісно, не в лопатці. Просто вони, пацани, бачили це все з дитинства, спостерігаючи за батьками та старшими друзями. Все дуже просто: триматись один за одного, відбиватись від чужих, захищати свою територію, своїх жінок і свої будинки. І все буде добре. А навіть якщо не буде добре, то буде справедливо.

І він, мов затиснутий між металевими баками щур, дивився на них зі страхом і ненавистю, думаючи, що цього разу вони зайшли задалеко, цього разу вони просто не залишили йому вибору.

Тому що ніхто не має права заходити на твою територію і позбавляти тебе твоїх жінок. І твоїх будинків.

Тому що він усе насправді зробив вірно, і не його провина, що все сталося саме так. І справа не в камуфляжі, він міг його й не одягати, справа не в Макарові, який він спеціально позичив в охоронця й тримав тепер у кишені штанів, відчуваючи, як тяжко й вагомо сталевий корпус торкається його стегна.

Адже коли ти виростаєш із цим усім, коли це вкладається в твою свідомість ще з дитинства, багато речей сприймаєш простіше й спокійніше. Є життя, яким ти живеш і яким ти не маєш права поступатись, і є смерть — місце, куди ти завжди встигнеш, тому не потрібно туди поспішати.

І вони відштовхують тебе, навіть не намагаючись із тобою порозумітись, тому що ти для них чужий, і тебе з ними нічого не пов'язує і пов'язувати не може.

Речі ці — правильні й зрозумілі, тому і незмінні. Вони так завжди жили й спробують навчити цього своїх дітей.

Оскільки пов'язати нас одне з одним можуть лише спільне проживання та спільна смерть.

— Ну що, бродяги, що мовчите?

Трактористи, той, що в тільнику, і той, що в робі, важко пострибали на землю і тепер весело кричали, вітаючись із нашими як із рідними — і з Травмованим, і з Пашею, і з Борманом, і навіть зі мною. Хоча я їх бачив уперше в житті. Аркадій із Прохором теж вітались із трактористами, сміючись і пригощаючи їх сигаретами. На Ніколаіча ніхто взагалі не звертав уваги, про нього всі забули, і він стояв собі збоку, з дурнуватою посмішкою, не знаючи, як бути і що робити. Ернст теж про нього забув, з Ернстом трактористи вітались теж як із рідним, бо за великим рахунком — так воно й було. Але я все не міг забути того погляду, яким голомозий Ніколай Ніколаіч дивився на Ернста, щось важке видалось мені в його очах, щось, від чого ставало холодно й незатишно.