Сергій Жадан - Ворошиловград

Саме на зупинці місцеві його й виловили. Натякнули, щоби він більше не чекав, ішов собі до табору й мирно дрочив, не клеячись даремно до їхньої жінки. Вони так і сказали про Асю — наша жінка. Після цього Ернст і завівся. Спочатку він просто нахамив місцевим, потім почав махати кулаками.

Місцеві здивувались, звалили Ернста з ніг і надавали по нирках. Він повернувся до табору, мовчки, незважаючи на сміх та підйобки бригади, взяв свою саперну лопатку й пішов назад на зупинку. Бригада, раптом зрозумівши, що малого можуть просто покалічити, стурбовано потяглась слідом. Ернст ішов, уже знаючи, що має відбути все це до кінця, що повинен не відводити погляду, якщо не хоче й далі лишатись салагою-дрочилом, якого всі ганяють за вином і якого не люблять жінки. Він добре розумів, що потрібно готуватись до найгіршого, разом з тим відчуваючи, що погано буде лише на початку, а далі все стане ніштяк.

І з розумінням цього посунув на місцевих. Місцеві так і стояли на зупинці, святкуючи перемогу. Ернста вони, звісно ж, не чекали. Тим більше — всю бригаду. Ернст наскочив на них і за лічені секунди розхуячив лобове скло копійки. І місцеві, слід сказати, запанікували й звалили додому, вирішивши не зв'язуватись із цими неадекватними археологами.

Повітря було по-екваторіальному тепле й густе, жовток сонця плавав у воді, наче в киплячій олії. Вони відпросились у старого, змученого неробством грека і зійшли в порт з його тисячею барів, кав'ярень та пабів. І йшли набережною Клар-Кі, щоправда, лише до найближчої пивної, де на них, мовби випадково, звалились три китайські повії, дві нормальні, третя — зовсім дівчинка, так що він, Ніколаіч, на якусь мить забоявся, оскільки знав, що в Сінгапурі можна все, але тільки після 18-ти років.

І в ньому вже було прокинулось його вічне жмотство, якого він так старанно намагався позбутись. Проте всі почали його заспокоювати, і їм це, зрештою, вдалось. Надто вже йому, Ніколаічу, хотілося, аби вони вважали його своїм, надто вже він намагався їм сподобатись, усе це мало статись, і це сталось. Ніколаіч сп'янів уже після рому. А коли взяли таксівку й попхались до Чайна-тауну, і там, у тісних галасливих кварталах, на якійсь напівлегальній квартирі, звідкись з'явилась жахлива китайська горілка, він уже взагалі мало що розумів. Тим більше, вони йому весь час підливали, сміючись і плескаючи по плечу, так що він зовсім розслабився і втратив контроль. Одна повія була товста і горланиста. Вона сиділа на підлозі, викрикуючи щось незрозуміле і весь час обсмикуючи коротку, червоного кольору, спідницю. Інша була худа, з великими грудьми, що печально колихались, відволікаючи й відлякуючи.

А ось третя, наймолодша, була тиха й сумна, вона стояла при вікні, й гарячий відблиск вуличних ламп золотив її шкіру. Мала коротке волосся, що робило її зовсім юною, схожою на школярку. На обличчі мала забагато косметики, але Ніколаічу й це подобалось, оскільки виглядало теж по-дитячому, мило й ненав'язливо. Були в неї пухкі губи й довга тонка шия, перетягнута шкіряним нашийником із металевими шипами. Цей нашийник його, Ніколаіча, просто вбив, він зовсім утратив голову від цієї школярки, крутився біля неї й намагався завести світську розмову, згадуючи, як звучать англійською корабельні терміни. Одягнена вона була в червону коротку майку на бретельках, смарагдову спідничку й яскраві рожеві панчохи. А взута була в легкі сандалі, які лунко ляскали при ході. Мала ніжний пушок на плечах і портрет Ісуса на правій лопатці, хоча була, здається, буддисткою. І ось Ніколаіч звивався навколо неї, мов вуж, а вони всі його заохочували, говорячи — давай, шеф, будь мужиком, ти ж один із нас. Він наважився її поцілувати. Подих у неї був гіркувато-терпкий, з присмаком вогню та попелу. Цілувалась вона вміло й охоче, довго і пристрасно, Ніколаіча так ще ніхто в житті не цілував.

І вже тут вони всі не витримали й весело заревли, показуючи пальцями на збуджено-розгубленого Ніколаіча — мовляв, давай, шеф, трахни цього хлопчика, раз уже ти так до нього присмоктався, візьми його за яйця! Проститутки теж заливалися сміхом, а товстунка — та просто качалась підлогою, істерично б'ючись головою. І хлопчик-школяр із Ісусом на спині теж легко й зневажливо сміявся, втім, не відпускаючи Ніколаіча від себе, що викликало нові приступи сміху. Ніколаіч, який умить протверезів і зрозумів, що насправді сталося, стояв, не маючи сил зрушити з місця, приходя чи до тями й опускаючись глибоко-глибоко під мутну теплу воду, звідки його вже ніхто й ніколи не зможе дістати.