Лариса Денисенко - 24:33:42

"Що це було?", - запитав я на вулицi. "Не знаю. Лицарi мовчання. Це ж треба… В принципi, може, в цьому щось є, але дослiджувати не хотiлося. Слухай, дякую тобi". - "Та за що?" - "За розумiння. За те, що не став хизуватися та лiзти у бiйку. Я б тодi не знала, що його робити". - "Слухай, може я тобi схожий на телепня, але битися з таким натовпом? Такi розваги не для мене, я занадто помiркований. Хоча, батько тобi не розповiдав про те, як ми подорожували Америкою, коли я ще був малим?" - "Трохи розповiдав". - "Ми ж їздили та ходили усюди навмання i одного разу натрапили на бар у якомусь маленькому ковбойському мiстечку, з якого не можна було вийти, поки не поб'єшся - такi в них були правила. Батько там їм всiм показав! Ми кiлька разiв туди приходили, бо все це виглядало дуже смiшним, я там вперше серйозно бився навкулачки! Ти собi не уявляєш, який то був екстрiм!" - "Добре, що ти тут цього не демонстрував". - "Ну, не та атмосфера. Але чекай, куди ми зараз пiдемо?" - "Думаю, що треба було заходити в тi дверi, що поруч". - "Шкода, що ти зараз про це подумала". - "Не скигли! Все ж минулося".

Нас зустрiли таким галасом, що менi на якусь мить закортiло збiгти до мовчазних лицарiв. "Ти прийшла! Це - твiй малий?" Моє бажання збiгти посилилося, їх було багато. Я не дуже шаленiю вiд незнайомих людей. Не те, що я нiяковiю, це вже нi, але комфортним цей стан не назвеш. Добре вдягненi дорослi жiнки та чоловiки сидiли за одним столом, а за iншим - їхнi малi, зухвалi пiдлiтки. Деякi дiвчатка вже були ого-го. В однiєї рудої красунi був такий бюст, що деякi мамцi, включаючи й саму Шу, повиннi були термiново бiгти по пластику. "Мамо, а менi з ними сiдати?" - запитав я голосно, i всi наче заклякли. "Синку, сiдай там, де тобi буде зручно", - сказала Шу, пiдiйшла та поправила комiрець мого джемперу. Я посмiхнувся. "Добре, тодi я всядуся з вами, а потiм буду перемiщуватися… То - привiт! Будемо знайомитися. Я - Максим!" Всi вони привiталися та назвалися по черзi. Шу ховала посмiшку в чарцi. Виглядала вона кумедно, я пiдморгнув їй. Вона - теж.

Далi було весело. Всi вони були приємнi люди, ми обмiнювалися анекдотами, проголошували тости, постiйно одне одного перебиваючи, розповiдали iсторiї. Я такого наслухався про Шу! Вона потрапляла в iсторiї постiйно. Крiм того, я зовсiм не почувався малим iдiотом, який потрапив до компанiї досвiдчених дорослих. Деякi панянки кокетували зi мною, i це було приємним вiдчуттям! Додали нам веселощiв iталiйцi, що надиралися за сусiднiм столиком. Спочатку вони нас дратували, тому що були галасливiшими за наших дiтей, якщо таке можна уявити.

Але так воно й було. Я нiколи не замислювався над тим, чого iталiйцi, з якими мене зводила доля, так голосно говорять. А тепер я усвiдомив: вони так говорять тому, бо вони всi так говорять, i щоб тебе почули, треба розмовляти гучнiше за iнших. Ми вимушенi були буквально горлати, щоб почути одне одного. Iталiйцi першими почали гру "вiд нашого столу - вашому".

На столi з'явилися п'ять пляшок iталiйського вина. Цим вони не обмежилися, а заспiвали нам з жахливим акцентом: "Як тебе не любити, Києве мiй". Це був виклик! Ми це так сприйняли. I поставили їм на стiл п'ять пляшок горiлки. Знай наших бо! "Треба щось заспiвати, - сказав один лисуватий чувак, який збирав нецке та розумiвся на європейському мистецтвi. - Хто що знає?" Тут вилiзла яскрава бiлявка, яка постiйно пряла очима в мiй бiк. Вродлива. "Фелiчiта, нананана-на, нанана-нанана, Фелiчiта…" - "Ганно, ми цiєї пiснi не знаємо, вони ж не спiвали нам "нананана"?!" - "А що ми знаємо?" - "Iтальяно веро"!" Iталiйцi виблискували очима, чекали, поки ми визначимося з репертуаром, та пили горiлку. "Iтальяно веро" - це кiнцiвка. А крiм "iтальяно веро" ми бiльш анi слова не знаємо". - "Мамама-мама-марiя-ма-а?" - "Це - приспiв, його ми знаємо, а як заспiвати початок?" - "Але ми знаємо цiлий приспiв! Це взагалi єдине, що ми знаємо…" - "Чi сара?" - "I що далi?" - "О! Я згадав дещо з "iтальяно веро", лашате мi кантаре, трала-ла кому к'єро, лашате мi кантаре, iтальяно веро". - "Твоє "тра-ла-ла" скорило моє серце". - "Дуже смiшно. Пропонуй щось сама!"

I тут виступила Шу. Вона прокахикалася i завела: "Маре белля донна, еон бельканцоне, саi кентiамо, сен прiамо! Донна белля маре кредерi кантаре, дамi iль моменто, кенi п'ячi п'ю-у!!!" А тут вже вступили усi: "Уно-уно-уно ун моменто, уно-уно-уно сантiменто, уно-уно-уно комплiменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакрамееееентоооо".

Iталiйцi вже не пили i нiчого не говорили, вони мовчки на нас вирячувалися i були подiбнi на мовчазних лицарiв. А ми продовжували: "Маре белля донна, еон бельканцоне, саi кентiамо, сен прiамо! Донна белля маре, кредерi кантаре, дамi iль моменто кенi п'ячi п'ю-у!" - "Уно-уно-уно-уно моменто, уно-уно-уно сантiменто, уно-уно-уно комплiменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто сакраме-еееее-ееен-тоооо!"