Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Комацу скривив губи.

— Так, я добре розумію теперішні обставини. Просто сенсей мене попросив дізнатися при зустрічі з тобою, чи між вами була фізична близькість, чи ні. Тому я тебе й запитав і дістав відповідь — «ні».

— Це правда, що між мною та Фукаері не було фізичної близькості, — дивлячись в очі співрозмовнику, чітко сказав Тенґо. Він не усвідомлював, що бреше.

— Якщо так, то добре. — Комацу взяв у рот сигарету «Marlboro» і, примруживши очі, запалив від сірника. — Це можна зрозуміти.

— Фукаері справді вродлива дівчина, яка привертає до себе увагу людей. Але, як ви самі знаєте, я й так потрапив у халепу. І то не з власної волі. Тож навіщо мені зайвий клопіт? Крім того, я мав жінку для спілкування.

— Зрозуміло, — сказав Комацу. — В цій ситуації ти повівся розумно. І переконливо міркуєш. Так і передам сенсею. Вибач, що поставив таке дивне запитання. Не переймайся цим.

— Та я особливо не переймаюся. Просто здивувався, чому саме тепер виникла така розмова, — сказав Тенґо й зробив коротку паузу. — Комацу-сан, так що ви мені маєте розповісти?

Комацу допив пиво й замовив у бармена віскі із содовою.

— Що ти питимеш? — спитав він Тенґо.

— Те саме, — відповів Тенґо.

Бармен приніс дві високих склянки віскі із содовою.

— Передусім, — сказав Комацу після тривалої мовчанки, — треба якомога швидше розплутати складний вузол становища, в якому ми опинилися. Бо, що не кажи, ми все ще перебуваємо на одному човні. Ми — це нас четверо: ти, я, Фукаері й Ебісуно-сенсей.

— Нічогенька компанія, — сказав Тенґо. Однак Комацу, здається, не відчув у цих словах іронії. Видно, зосередив свою увагу на тому, що мав розповісти.

— Кожен у цій четвірці мав свій намір, коли приєднався до цієї справи, і не обов'язково спрямовував свої зусилля в одному напрямі. Інакше кажучи, не всі в одному ритмі й під однаковим кутом орудували веслами, — сказав Комацу.

— Виходить, що ця компанія не годилася для спільної роботи.

— Мабуть, так можна сказати.

— І стрімка течія понесла човен до водоспаду.

— Стрімка течія понесла човен до водоспаду, — погодився Комацу. — Не буду виправдовуватись, але на початку план був простий. «Повітряна личинка», яку написала Фукаері, а ти переробив, отримала премію молодого автора від літературно-мистецького часопису. Вона успішно продавалася у вигляді книжки. Ми добряче людей надурили. І грошей заробили. Жартома і всерйоз, по-діловому. Такою була наша мета. Та коли Ебісуно-сенсей, її опікун, долучився до цієї справи, вона раптом ускладнилася. Кілька підводних сюжетних ліній переплутались, і течія прискорила свій біг. Та й твоя переробка виявилася набагато досконалішою, ніж я сподівався. Завдяки цьому книжка набула позитивного розголосу й розійшлася з неймовірною швидкістю. І внаслідок цього наш човен віднесло в несподіване місце. Трохи ризиковане.

Тенґо злегка хитнув головою.

— Не трохи ризиковане, а вкрай небезпечне.

— Мабуть, так.

— Не кажіть так, ніби це вас не стосується. Бо хіба не ви придумали цей план і почали його здійснювати?

— Ти маєш рацію. Це я придумав і запустив його. Спочатку все йшло гладко. Та, на жаль, згодом поступово я втратив контроль. Звісно, я відчуваю відповідальність за це. Особливо за те, що втягнув і тебе сюди. Бо, здається, я силоміць тебе вмовив. Тепер нам треба зупинитись і перебудувати свої позиції. Зайві речі викинути і план спростити, як тільки можна. Нам треба визначити, де ми зараз і як нам діяти далі.

Після цих слів Комацу зітхнув і ковтнув віскі із содовою. Потім узяв у руки скляну попільничку й довгим пальцем уважно, як сліпий, що докладно розпізнає форму предмета, гладив її поверхню.

— Як хочеш знати, я був в одному місці під арештом упродовж сімнадцяти-вісімнадцяти днів, — почав свою розповідь Комацу. — Від кінця серпня до половини вересня. Одного дня після полудня я йшов на роботу сусідньою з моїм домом вулицею, що вела до станції Ґотокудзі. Раптом вікно великого чорного автомобіля опустилось і хтось назвав моє прізвище: «Комацу-сан, це часом не ви?» Коли я, подумавши: «Хто б це міг бути?» — підійшов до автомобіля, з нього вискочили два здоровані й затягли мене всередину. Вони зв'язали мені ззаду руки, а третій дав понюхати хлороформу. Все було геть-чисто, як у кіно. Хлороформ чи що таки справді подіяв. Коли я прокинувся, то побачив, що мене замкнули у вузькій, без вікон, кімнаті кубічної форми з білими стінами, з маленьким ліжком і дерев'яним столиком, але без стільця. Я лежав на ліжку.