Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Тенґосан ви читаєте цей лист після того як повернулися з котячого міста це добре

Так написала в листі Фукаері. Але ж за цією квартирою, куди він повернувся, хтось стежить. Хто стежить і звідки — невідомо. Може, в ній встановлено приховану відеокамеру? Занепокоївшись цим, Тенґо оглянув всі закутки. Але, звісно, не виявив ані прихованої відеокамери, ані «жучка». Як-не-як, це стара тісна квартира, в якій такі речі мимоволі впали б в очі.

Тенґо друкував за столом свій роман, аж поки навколо не стемніло. Оскільки слова в тексті довелося не просто переписати справа наліво, але подекуди й змінювати, то ця робота забрала більше часу, ніж він сподівався. Перепочиваючи, він засвітив настільну лампу і подумав, що сьогодні не прилетіла ворона. Бо якби прилетіла, то він почув би шум. Бо вона зазвичай терлася великими крилами об скло. Внаслідок цього залишала на ньому легкі масні сліди, схожі на код, що вимагав розшифрування.

О пів на шосту Тенґо приготував просту страву. Апетиту не відчував, але ж удень майже нічого не їв. Усе-таки, мабуть, варто щось закинути у шлунок. Зробив салат з помідорів та морської капусти і з'їв його разом з тостом. О шостій п'ятнадцять одягнув брунатно-зелений вельветовий піджак поверх чорного светра з високим коміром і вийшов з дому. На виході з будинку зупинився і ще раз поглянув навколо, але не помітив нічого, що могло привернути увагу. Жодного чоловіка, що заховався за телеграфним стовпом. Жодного припаркованого підозрілого автомобіля. Навіть ворона не прилетіла. Та — навпаки — це ще більше стривожило Тенґо. Здавалось, ніби всі незнайомі люди навколо насправді крадькома за ним стежать. І домогосподарки, що проходили мимо з кошиком, і мовчазний дідок, що вигулював собаку, й навіть учні середньої школи, що мчали повз на велосипеді з тенісною ракеткою на плечі — усі вони, мабуть, вміло закамуфльовані агенти «Сакіґаке».

«У страху великі очі, — подумав Тенґо. — Треба бути обережним, але не дуже нервувати». Він хутко попрямував до станції. Іноді на мить озирався, щоб перевірити, чи хтось його не переслідує. Якби хтось переслідував, то Тенґо, напевне, помітив би його. Бо від народження мав добрі очі з широким полем зору. Після того, як тричі оглянувся, пересвідчився, що ніхто його не переслідує.

До бару — місця домовленої зустрічі з Комацу — він прибув за п'ять хвилин до сьомої. Комацу ще не прийшов, і Тенґо виявився, очевидно, першим відвідувачем бару після його відкриття. У великому вазоні на шинквасі стирчали яскраві квіти, що своїми свіжозрізаними стеблами ширили навколо особливий запах. Тенґо сів у найдальший бокс і замовив пляшку свіжого пива. Вийняв з кишені піджака книжку малого формату й почав читати.

О п'ятнадцятій на восьму з'явився Комацу. На ньому поверх тонкого кашмірового светра був твідовий піджак, кашмірове кашне, вовняні штани й замшеві туфлі. Звична зовнішність. Усе високоякісне, добране зі смаком, але вже досить приношене. Цей одяг здавався на ньому незмінною частиною його тіла. Тенґо ніколи не бачив на Комацу чогось абсолютно новенького. Можливо, він спав або валявся на підлозі у щойно купленому костюмі. Може, неодноразово сам прав руками й сушив у тіні. І хоча його одяг був досить приношений і збляклий, Комацу не соромився показуватись у ньому перед людьми з таким виразом обличчя, що, мовляв, зроду одягом не переймається. У всякому разі, так одягнений, він справляв враження досвідченого редактора-ветера-на й нікого іншого. Комацу сів навпроти Тенґо й також замовив склянку свіжого пива.

— Здається, у тебе все гаразд, чи не так? — сказав Комацу. — Новий роман успішно пишеться?

— Потроху.

— Це — найголовніше. Письменник росте лише завдяки тому, що не перестає писати. Так само, як гусениця не перестає їсти листя. Як я вже казав, той факт, що ти взявся переробляти «Повітряну личинку», сприятливо вплинув на твою власну творчість. Хіба ні?

Тенґо кивнув.

— Це правда. Мені здається, що завдяки цій роботі я навчився дечого важливого стосовно художнього твору. Став бачити те, чого досі не помічав.

— Не хочу хвалитись, але я добре розумію, що тобі така нагода була потрібна.

— Але через це я мав не одну неприємність. Ви ж знаєте.

Скрививши губи так, що вони здавалися схожими на серпок місяця-молодика, Комацу загадково всміхнувся.

— За придбання чогось дорогоцінного людина зобов'язана платити. Такий закон у світі.

— Можливо. Однак не вдається розрізнити, що таке дорогоцінна річ, а що плата. Бо вони страшно переплутані між собою.