Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Зіщулившись у спальному мішку, немов личинка цикади, Усікава поглядав на темну стелю. Від тривалого перебування в такому положенні заболіли суглоби. Тремтів від холоду, хрумав холодну булку з бобовою начинкою на вечерю, стежив за дверима дешевого будинку, приреченого на знесення, крадькома знімав непривабливих людей і справляв малу нужду у відро, яке залишив прибиральник. І це означає, що почав спочатку? При цьому згадав, що забув зробити одну справу. Через силу вибрався з мішка й, виливши сечу з відра в унітаз, спустив воду. Вилазити з теплого мішка не хотів, але побоювався ненароком спіткнутися в темряві об відро. Після того знову заліз у спальний мішок і якийсь час тремтів.

Невже доведеться починати спочатку?

Можливо, так і буде. Втрачати більше нема чого. Крім власного життя. Це легко зрозуміти. У темряві на губах Усікави з'явився усміх, схожий на тонке лезо ножа.

Загалом Аомаме жила в сум'ятті й пошуках. Не могла передбачити, що тепер станеться з нею у світі 1Q84 року, в якому звичайна логіка й знання виявилися майже непридатними. Однак думала, що проживе ще принаймні кілька місяців і народить дитину. Лише передчувала. Майже впевнено. Бо вважала, що все просуватиметься вперед з єдиною передумовою, що народить дитину. Відчувала такі ознаки.

Аомаме згадала останні слова лідера секти «Сакіґаке»: «Вам доведеться пройти тяжкі випробування. І після того, напевне, побачите все у відповідному світлі».

«Він щось знав. Щось дуже важливе. І туманними словами багатозначно намагався мені це передати, — згадувала Аомаме. — Можливо, це випробування й справді привело мене на поріг смерті. Щоб укоротити собі життя, я з пістолетом у руці поїхала до рекламного щита фірми «Ессо». Але повернулася сюди живою. І дізналася, що вагітна. Може, й це заздалегідь було визначено».

На початку грудня кілька днів поспіль уночі дув сильний вітер і, різко й сухо завиваючи, прибивав опале листя дзелькви до пластикових жалюзі на веранді. Пролітаючи між голим віттям дерев, він попереджав про настання холоду. Вороняче перегукування стало ще більш відточеним. Прийшла зима.

Думка про те, що, можливо, дитина в її лоні від Тенґо, з кожним днем набирала сили, а потім стала сприйматись як факт. Однак вона все ще не була настільки логічною, щоб кого-небудь стороннього в ній переконати. А от для Аомаме вона була ясною і цілком зрозумілою.

«Якщо я завагітніла без статевого акту, то, власне, від кого, як не від Тенґо?»

Як настав листопад, Аомаме поважчала. Надвір вона не виходила, але щодня виконувала чимало фізичних вправ. Та й харчування суворо обмежила. Після того, як їй сповнилося двадцять років, її вага не перевищувала п'ятдесяти двох кілограмів. Але одного дня стрілка підлогових терезів перейшла за п'ятдесят чотири кілограми й більше вниз не спускалася. Здавалось, що і її обличчя стало круглішим. Напевне, це моє маленьке створіння вимагає від материнського організму поживи для свого росту.

Разом з цим своїм маленьким створінням вона й далі спостерігала ввечері за дитячою гіркою. Шукала на ній силует кремезного юнака. Поглядаючи на два Місяці у зимовому небі, легенько погладжувала низ живота під вовняним укривалом. Іноді безпричинно пускала сльозу, яка стікала по щоках і спадала на укривало. Можливо, від самотності. А може, від тривоги. Можливо, через вагітність стала вразливою. А може, холодний вітер діяв на слізні залози й вони сльозоточили. У всякому разі, вона їх не витирала й не стримувала.

У певний момент сльози вичерпалися. Вона й далі на самоті стежила за дитячою гіркою. «Е ні, я вже не самотня, — подумала вона. — Маю це моє маленьке створіння. Тепер нас двоє. Дивимося на два Місяці і чекаємо появи Тенґо». Іноді Аомаме брала в руки бінокль і фокусувала його на безлюдну дитячу гірку. Інколи брала в руки пістолет, щоб відчути його вагу. «Захистити себе, шукати Тенґо й давати поживу цьому моєму маленькому створінню — от які обов'язки доручено мені тепер виконувати», — міркувала Аомаме.

Одного разу, спостерігаючи парк під холодним вітром, Аомаме відчула, що вірить у Бога. Раптово відкрила для себе цей факт. Ніби на дні м'якого болота під ногами натрапила на твердий ґрунт. Таке відчуття було незбагненним і несподіваним. Відтоді, як себе пам'ятає, вона ненавиділа Бога. Точніше кажучи, відкидала систему й людей, які були посередниками між Богом і нею. Тривалий час така система й люди були для неї синонімом слова «Бог». Ненависть до них була ненавистю до Бога.