Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

— Узяв! — відповів Тенґо й легенько постукав долонею червонувато-брунатну сумку на плечі. І здивувався: звідки вона про нього знає?

Аомаме стримано всміхнулася.

— Все-таки знаю.

— Схоже, що ти багато чого знаєш, — сказав Тенґо. Він уперше бачив, як вона всміхається. Усміх був несміливий, але Тенґо відчув, як світ навколо нього почав змінюватися.

— Не розлучайся з ним, — сказала Аомаме. — Бо для нас він має велике значення.

— Будь спокійна. Не розлучатимусь.

— Ми прибули в цей світ, щоб зустрітися. Самі того не розуміли, що це наша мета. Нам довелося пройти через багато прикрощів. Через багато чого нелогічного, непоясненного. Дивного. Кривавого й сумного. Інколи прекрасного. Від нас вимагали зобов'язань, і ми їх давали. Нас піддавали випробовуванням, і ми їх витримали. І ми досягли своєї мети, заради якої прийшли сюди. Та от зараз на нас чигає небезпека. Вони хочуть забрати дооту, що є в мені. Ти знаєш, що означає доота?

Глибоко вдихнувши, Тенґо спитав:

— Ти маєш намір обзавестися від мене доотою?

— Так, маю. Не знаю точно, яким способом, але збираюся народити дооту за посередництвом повітряної личинки або завдяки тому, що я сама виконувала її роль. А вони хочуть нас трьох впіймати, щоб їхня система мала новий «віщий голос».

— То яка ж роль мені тепер випаде? Якщо більша, ніж просто батько дооти…

— Ти… — почала Аомаме й запнулася. Навколо них утворилася порожнеча, яку потім спільними зусиллями довго довелося заповнювати.

— Я твердо був вирішив тебе знайти, — сказав Тенґо. — Але не зумів. Ти мене знайшла. Здається, наче я майже нічого не зробив. І це, так би мовити, несправедливо.

— Несправедливо?

— Багато чим я тобі зобов'язаний. Але тобі, врешті-решт, нічим не допоміг.

— Ти мені нічим не зобов'язаний, — відверто сказала Аомаме. — Ти мене привів сюди. Невидимим способом. І тепер ми разом.

— Здається, я одного разу бачив цю дооту, — сказав Тенґо. — Або те, що ця доота означає. У твоїй, десятирічної дівчини, подобі вона спала у тьмяному сяйві повітряної личинки. Я торкався її руки. Так було лише один раз.

Аомаме притулилася головою до його плеча.

— Тенґо-кун, ми одне одному нічим не зобов'язані. Зараз нам треба подумати, як оберегти це маленьке створіння. Вони наступають нам на п'яти. Я вже чую їхні кроки.

— Я нізащо вас обох нікому не віддам. Тебе й це маленьке створіння. Завдяки нашій зустрічі ми досягли мети, заради якої прийшли в цей світ. Але в ньому небезпечно. А ти знаєш вихід з нього?

— Здається, знаю, — відповіла Аомаме. — Якщо не помиляюся.

Коли на знайомому місці вони вийшли з таксі, Аомаме, ставши на перехресті, роззирнулась навколо й помітила під швидкісною автострадою темний склад матеріалів за огорожею з листового заліза. Тягнучи Тенґо за руку, попрямувала туди через дорожній перехід.

Вона ніяк не могла пригадати, де ж тоді відхилилося листове залізо, але, наполегливо обмацавши всю огорожу, таки знайшла щілину, через яку вдавалося пролізти одній людині. Зігнувшись й уважно, щоб не зачепитися за щось гостре костюмом, Аомаме проникла на склад матеріалів. Зіщулившись своїм великим тілом, туди за нею пробрався і Тенґо. Всередині склад був таким же, яким Аомаме бачила його у квітні. Вицвілі мішки з цементом, іржаве залізяччя, пожухлий бур'ян, купи старого паперу й подекуди білий голубиний послід. За вісім місяців майже нічого тут не змінилося. Мабуть, відтоді сюди не ступала жодна людська нога. Це було всіма забуте місце в центрі столиці, під головною автомагістраллю.

— Це саме те місце? — оглядаючись навколо, спитав Тенґо.

Аомаме кивнула.

— Якщо тут немає виходу, то ми нікуди не зможемо вийти.

У темряві вона шукала аварійних сходів, якими колись спустилася. Вузеньких сходів, які сполучали столичну швидкісну автостраду із землею. «Сходи мають тут бути, — переконувала вона себе. — Я повинна в це вірити».

Аварійні сходи знайшлися. Насправді це була скоріше драбина, ніж сходи. Набагато жалюгідніші й небезпечніші, ніж ті, які вона собі пригадувала. «Такими сходами я спустилася згори вниз», — дивувалася Аомаме. Та все-таки вони були. Тепер залишалося зробити все навпаки — піднятися нагору. Вона зняла туфлі на високих каблуках від Шарля Журдана й засунула в сумку, а саму сумку закинула за плечі. В самих панчохах стала на першу сходинку.