Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

— Чому ти так думаєш?

— Бо, здається, ваш батько іноді посилав комусь повідомлення.

Стоячи біля підвіконня й дивлячись надвір, Тенґо обернувся до медсестри.

— Повідомлення?

— Так, ваш батько часто постукував по краю ліжка. Його рука спадала вниз і вистукувала — тук-тук, тук-тук — щось схоже на азбуку Морзе.

Кумі Адаті сама постукала легенько кулаком по краю ліжка.

— Це схоже на якийсь сигнал, правда?

— Я думаю, що це не сигнал.

— Тоді що?

— Він стукав у двері, — сухим голосом сказав Тенґо. — Вхідні двері якогось будинку.

— Можливо, це справді так, як ви кажете. Бо здавалося, ніби хтось таки стукає у двері. — Кумі Адаті примружила очі. — То що, навіть втративши свідомість, Кавана-сан все ще збирав абонентну плату?

— Мабуть, — відповів Тенґо. — Десь у закутку голови.

— Як у давнину воїн, що після смерті не розлучався із сурмою, — захоплено сказала Кумі Адаті.

Тенґо мовчав, бо не знав, що відповісти.

— Видно, ваш батько дуже любив цю роботу. Любив ходити й збирати абонентну плату «NHK».

— Річ не в тому, любив чи не любив, — сказав Тенґо.

— А, власне, в чому?

— Просто батько вмів виконувати її найкраще.

— Он що! Невже? — здивувалася Кумі Адаті. І задумалася над почутим. — Можливо, що в певному розумінні це правильне рішення.

— Можливо, — сказав Тенґо, поглядаючи на сосновий бір. — Можливо, що так.

— А от, наприклад, що ви вмієте робити найкраще? — спитала медсестра.

— Не знаю, — дивлячись їй прямо в очі, відповів Тенґо. — Справді не знаю.

Тенґо з'явився на порозі будинку о шостій п'ятнадцять недільного вечора. Вийшовши надвір, зупинився і, ніби щось шукаючи, озирнувся навколо. Перевів погляд справа наліво, а тоді — зліва направо. Глянув у небо й під ноги. Але, здається, не помітив нічого незвичного. І швидким кроком пішов вулицею. Усікава стежив за ним крізь щілину між шторами.

Цього разу Усікава не пішов услід за Тенґо. Той нічого при собі не мав. Свої великі руки засунув у кишені неви-прасованих штанів з цупкої бавовняної тканими. Поверх светра, що закривав усю шию, мав на собі брунатно-зелений вельветовий піджак. Волосся було скуйовджене. У кишені піджака стирчала груба книжка малого формату. Напевне, він зібрався піти кудись перекусити. Та нехай іде, куди йому хочеться.

У понеділок Тенґо мав прочитати кілька лекцій. Про це Усікава дізнався, заздалегідь подзвонивши по телефону до підготовчої школи. Секретарка підтвердила, що, мовляв, Кавана-сенсей наступного понеділка читатиме лекції згідно з навчальним планом. От добре, що нарешті Тенґо повернеться до своїх щоденних занять. Судячи з його характеру, сьогодні ввечері нікуди далеко не поїде. (Якби тоді Усікава простежив за ним, то переконався б, що той вирушив до бару в районі Йоцуя на зустріч з Комацу.)

Приблизно о восьмій Усікава, в куртці, з шарфом навколо шиї і в'язаною шапкою на голові, швидко вийшов з будинку, щоб оглянути навколишню місцевість. Тоді Тенґо ще не повернувся додому. Затримався надто довго, якщо врахувати, що збирався десь неподалік перекусити. Якби Усікава, виходячи надвір, був неуважний, то міг би зіткнутися з Тенґо під час його повернення додому. Та незважаючи на такий ризик, Усікава будь-що мусив вийти з дому й зробити одну справу.

По пам'яті в кількох місцях він звернув убік, пройшов мимо кількох орієнтирів і, хоча іноді вагався, якось таки добрався до дитячого парку. Хоча сильний учорашній вітер ущух і, як для лютого, вечір був теплий, у парку не було ні душі. Усікава ще раз оглянувся навколо й, переконавшись, що нікого не видно, піднявся східцями на дитячу гірку. Сів на вершині й, обіпершись на поруччя, глянув у небо. Як і вчорашнього вечора, майже на тому ж місці виднів яскравий Місяць, повний на дві третіх свого розміру. Навколо нього не було ні хмаринки. Поряд з яскравим Місяцем, ніби супроводжуючи його, плив у небі малий, здеформований, зелений Місяць.

«Я таки не помилився», — подумав Усікава. Він зітхнув і хитнув головою. Це не був сон і не оптичний обман. Безсумнівно, над безлистою дзельквою пливли два Місяці — великий і малий. Здавалось, ніби від учорашнього вечора вони незворушно чекали, коли на дитячу гірку повернеться Усікава. Вони знали, що він повернеться. Неначе змовившись, вони зберігали мовчанку, сповнену загадкових натяків, і хотіли, щоб і він до них приєднався. Наказували, щоб нікому про це не прохопився. Приклавши вказівний палець, що ледь-ледь припав попелом, до своїх губ.