Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Усікава обережно спустився з дитячої гірки. І ніби уникаючи погляду Місяців, поспішив з парку. «Невже з моєю головою коїться щось негаразд? — думав він. — Та ні, я не збожеволів. Мої думки тверді, як нові цвяхи, й реалістичні. Я забиваю їх у реальність точно, під правильним кутом. У мене немає жодних особистих проблем. Я з повною свідомістю. Лише навколишній світ збочив.

І причину цього збочення я мушу знайти. Будь-що».

У неділю вітер ущух, і раптово, на відміну від учорашнього вечора, день став теплим і тихим. Люди поскидали важкі пальта й могли насолоджуватися сонячним промінням. Незалежно від погоди надворі, як завжди, Аомаме проводила час незмінно у квартирі із заслоненими вікнами.

Слухаючи на малій гучності «Симфонієту» Яначека, вона займалася стретчинґом і, використовуючи спортивне знаряддя, енергійно розминала м'язи. Щоб виконати щораз більшу й повнішу програму вправ, витрачала майже дві години. Готувала страви, підмітала квартиру і, сидячи на дивані, читала «У пошуках утраченого часу». Нарешті дійшла до «Сторони Ґермантів». Вона старалася мати якнайменше вільного часу. На телеканалі «NHK» дивилася тільки новини — опівдні й о сьомій пополудні. Як завжди, великих новин не було. Е ні, були. Багато людей у світі втрачало життя. Більшість з них гинула в страшних муках. Стикалися поїзди, тонули пороми, розбивалися літаки. Тривали заворушення, яким не було видно кінця, коїлися підступні вбивства, відбувалася страшна міжетнічна різанина. Були посухи, спричинені кліматичними змінами, повені й голод. Аомаме щиро співчувала людям, які стали жертвами таких трагедій і стихійного лиха. Однак зараз не відбувалося нічого, що мало 6 безпосередній вплив на неї.

У парку по той бік вулиці гралися тутешні діти. Вони навперебій щось вигукували. Було чути, як ворони на даху різкими голосами про щось перемовлялися. У повітрі пахло початком зими.

Раптом Аомаме зрозуміла, що ні разу не відчувала статевої жаги відтоді, як оселилася в цьому будинку. Не хотіла ні з ким мати сексу й ані разу не самозадовольнялася. Можливо, через те, що завагітніла. Очевидно, внаслідок цього змінилося виділення гормонів. У всякому разі, це її тішило. Бо якби й хотіла мати з кимось секс, то за таких умов не могла б знайти партнера. Відсутність місячного її радувала. Зазвичай вона його легко переносила, та все одно тепер їй здавалося, ніби скинула з плечей тягар, який довго несла на собі. Втішало те, що принаймні стало на одну менше турбот.

За три місяці волосся досить подовшало. У вересні воно ледь-ледь доходило до плечей, а тепер сягало лопаток. У дитинстві мати власними руками його коротко підрізувала, а в середній школі, через заняття спортом, воно ніколи не було таким довгим. Тепер волосся здавалося їй трохи задовгим, але вона його не чіпала, бо не могла як слід обрізати. Лише чубчик укорочувала. Вдень волосся зв'язувала ззаду докупи, а ввечері розпускала. І, слухаючи музику, разів сто розчісувала щіткою. Бо мала багато вільного часу.

Зазвичай косметикою Аомаме не захоплювалася, тим паче в такій самоті. Але щоб хоч трохи впорядкувати життя, вона ретельно доглядала свою шкіру. Використовуючи крем і лосьйон, масажувала обличчя і перед сном обов'язково накладала на нього компрес. Зроду була здоровою, а тому незначний догляд за шкірою відразу робив її блискучою і привабливою. А можливо, цим треба завдячувати вагітності. Аомаме чула, що, мовляв, шкіра стає лискучою, коли жінка завагітніє. У всякому разі, сидячи перед дзеркалом і дивлячись на своє обличчя із розпущеним волоссям, вона відчувала, що стала гарнішою, ніж колись. Принаймні в неї з'явився спокій, властивий зрілій жінці. Мабуть.

Від народження вона не вважала себе гарною. Змалку ніхто жодного разу її такою не називав. Навпаки — мати ставилася до неї, як до потворної дитини. «От якби ти була гарнішою…» — любила вона казати. Мовляв, якби Аомаме була вродливішою і привабливішою, то вдалося б більше людей навернути до їхньої віри. А тому з дитячих років намагалась не дивитися в дзеркало. А коли була потреба, зупинялася ненадовго перед ним і швидко, по-діловому, перевіряла деталі своєї зовнішності. Таку мала звичку.

Тамакі Оцука призналася, що їй подобаються риси її обличчя. «Ваше обличчя непогане, навіть чудове, — сказала вона. — Просто вам треба більше впевненості». Почувши це, Аомаме дуже тішилася. Теплі слова подруги принесли Аомаме, що стояла на порозі статевої зрілості, душевне заспокоєння. Вона почала думати, що, можливо, вона не така осоружна, як і далі повторювала її мати. Але навіть і Тамакі Оцука ні разу не назвала її вродливою.