Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

— Справді.

— Однак це не означає, що в них нема якоїсь мети, — сказав Тенґо. — Вони, напевне, на щось націлилися.

Комацу кивнув.

— І я маю таке враження. Тому вони й хотіли якнайшвидше позбутися нас. Щоб ми не заважали. Здається, ми добряче мозолили їм очі.

— Чим саме?

Комацу хитнув головою. Мовляв, і йому це невідомо.

— Цікаво, що досі передав їм віщий голос? І який зв'язок існує між цим голосом і карликами?

Комацу безсило хитнув головою. На це запитання ніхто з них не мав відповіді.

— Ти бачив кінофільм «Космічна одіссея 2001 року»?

— Бачив, — відповів Тенґо.

— Ми схожі на мавп, що там фігурують, — сказав Комацу. — Оброслі довгим чорним волоссям, вони щось беззмістовне верещать і ходять навколо «моноліту».

У бар зайшло два нових відвідувачі. Як постійні завсідники, вони сіли за шинквас і замовили коктейлі.

— У всякому разі, зрозуміло одне, — наче підсумовуючи розмову, сказав Комацу. — Твоє припущення переконливе й по-своєму логічне. Розмовляти з тобою віч-на-віч завжди приємно. Однак треба вибиратися з цього страшного мінного поля. У подальшому ми вже, здається, не зустрінемося ні з Фукаері, ні з Ебісуно-сенсеєм. «Повітряна личинка» — невинне фантастичне оповідання, в якому немає жодної конкретної інформації. Нас уже не обходить, що таке віщий голос та його послання. На цьому домовимося, чи не так?

— Зійдемо з човна й повернемося до життя на суходолі. Комацу кивнув.

— Саме так. Я щодня ходитиму на роботу й підбиратиму для часопису сякі-такі рукописи. Ти навчатимеш математики здібну молодь і у вільний час писатимеш роман. Обидва повернемося до буденного мирного життя. Не буде ні бурхливої течії, ні водоспаду. Дні підуть за днями, а ми спокійно старітимемо. Не заперечуєш?

— Адже іншого вибору, здається, немає.

Кінчиком пальця Комацу розгладив зморшки на носі.

— Маєш рацію. Іншого вибору нема. Я не хочу, щоб мене вдруге викрали. Одного перебування в тій кубічній кімнатці для мене досить. І наступного разу більше не відкриватиму людям того, що заховане. Бо й так від самої думки про другу зустріч з тими типами серце калатає. Від їхнього погляду людина може вмерти природною смертю.

Комацу підняв над шинквасом склянку й замовив третю порцію віскі із содовою. Взяв у рот нову сигарету.

— Комацу-сан, чому ви досі мені про це не розповіли? Після того викрадення минуло чимало днів. Понад два місяці. Було б краще, якби така розмова відбулася трохи раніше.

— Чому? — задумавшись, перепитав Комацу. — Твоя правда. Я не раз думав про таку розмову, але чомусь відкладав і відкладав. Чому? Можливо, через відчуття провини.

— Відчуття провини? — здивувався Тенґо. Він ніколи не сподівався почути такі слова з уст Комацу.

— І я маю відчуття провини, — сказав Комацу.

— За що?

Комацу не відповів. Примруживши очі, якийсь час крутив між губами незапалену сигарету.

— То Фукаері знає про смерть батьків? — спитав Тенґо.

— Гадаю, що, мабуть, знає. Не знаю, коли, але Ебісуно-сенсей, напевне, передав їй цю новину.

Тенґо кивнув. Йому здалося, що, напевне, Фукаері давно про це знала. Не знав тільки він.

— Значить, ми злазимо з човна й повертаємося до життя на суходолі, — сказав Тенґо.

— Саме так. Забираємося з мінного поля.

— Та хіба ви думаєте, що можна так легко повернутися до попереднього життя?

— Доведеться докласти зусиль, — відповів Комацу і, чиркнувши сірника, прикурив сигарету. — А тебе щось конкретне турбує?

— Багато чого навколо мене вже одночасно закрутилося. Я так відчуваю. Дещо вже змінило форму. Здається, так просто я не зможу повернутися до попереднього життя.

— Навіть якщо під загрозою опиниться наше дорогоцінне життя?

Тенґо невиразно хитнув головою. Він відчував, що з якогось часу його підхопив сильний потік, який ніс його кудись у незнайоме місце. Та пояснити цього конкретно Комацу він не міг.

Тенґо не відкрив, що його роман, над яким він тепер працював, успадкував світ, описаний у «Повітряній личинці». Комацу, напевне, цього не вітав би. Безперечно, не вітали б і люди, пов'язані із сектою «Сакіґаке». Будь-яка неуважність могла завести його на інше мінне поле. Або вплутати інших людей. Однак роман, маючи своє життя й мету, майже автоматично просувався вперед, і Тенґо хоч-не-хоч уже опинився в цьому світі. Цей світ був для нього не уявним, а реальним, в якому тече справжня червона кров, якщо порізати ножем шкіру. В його небі висіли поряд два Місяці — великий і маленький.