Андрiй Головко - Бур'ян

У Щербанiвку прибули — ще тiльки базар почав розходитись. У раймiлiцiю просто пiшли, але рудий мiлiцiонер i в двiр не впустив — прогнав. Другий, чорнявий, саме гнiй викидав з конюшнi, — хоч гукнув:

— Пiзнiш заходьте! Начальник iще спить! А рудий тодi:

— Все одно: свiданiй нiкоторих! Ще допиту не було.

Жiнки пiшли. I вгледiла якась — на руїнах бiля водокачки люди ходили, гурт. Один щось оглядав i записував. Може, комiсiя якась.

По бур'яну пiдiйшли вони ближче й стали несмiливо. Все незнайомi люди. Двоі селян — таки, а то мiськi. В одного на кашкетi два молоточки, i з папкою вiн. На жiнок не звертали уваги, а пильно обдивлялись водокачку i в якусь трубку на тринiжку — на неї дивилися.

Перша Химка й ступила до них.

— Товаришу начальник! — звернулась вона до того, що з молоточками.

— До вас ми! — хором усi сказали й теж пiдступилися.

I заговорили всi одразу, то перебиваючи одна одну, то сплiтаючи в благаннi свої голоси, як у пiснi хоровiй тужливiй.

Отой мiський зняв пенсне i, витягши хустку, протирав скельця. Мружив очi на жiнок. Потiм надiв пенсне i знов пильно дивився.

— Що ви хочете?

Знов хор. А чоловiк огрядний, у синiй суконнiй чумарцi, в чорнiй шапцi, сказав тодi мiському:

— Це вчора пiймали злодiїв, кооператив обiбрали. Так, мабуть, до них оце. — До жiнок повернувся: — Вам не сюди. Вам до начмiлiцiї треба, он у флiгелi, — показав вiн рукою. Нiчого чоловiк, хороший. Ще й услiд гукнув жiнкам: — Та не туди ж ви.

Махнула тiльки якась рукою, а Чумачиха оглянулася i сказала:

— Та ми вже були в нього, — не пускають.

У райвиконком зайшли. Товпились селяни на ганку i в коридорi. Шкрябали перами писарi за столами, i друкарка вицокувала тонкими бiлими пальцями на старенькiй розхлябанiй машинцi. Знати, стомилася, бо спустила руки з клавiшiв i закурила. Потiм голосно другiй, що сидiла за iншим столом, розповiдати стала, як весело вчора було пiсля вистави; до ранку майже гуляла в Льонi цiла компанiя.

З жiнок Зiнька пiдiйшла до неї й питала щось. Та невдоволено спинила мову й нервно хитнула головою на дверi. На них i напис був: "Голова РВК". Але зайти туди довго нi одна не наважувалась. Врештi пiшли Зiнька з пiвнiвською молодицею. Голови не було, а секретар сказав, що вiн у комiсiї зараз по огляду будiвель, i радив iти туди до нього, як дiло важне. Але потiм сам, вислухавши їх, теж руками розвiв — нiчого не поробиш, мовляв: справа це начмiлiцiї.

Жiнки сумнi й зовсiм безнадiйнi вийшли в коридор. Чоловiки до них жартували: "Чи не делегацiя, бува, яка бабська звiдки приїхала, що з клунками". А якийсь догадався:

— Може, не делегацiя, а кооперацiя! — сказав iз притиском на останньому словi.

Хто вгадав його натяк, а кому хтось сказав уже, а загомонiли всi одразу в коридорi про Обухiвку. Без серця, iз глумливим смiшком: кооперацiя — це не коня з конюшнi, не з комори хлiб. Тодi наливаються кров'ю очi мужичi. А кооператив десь… все 'дно — не хтось обiкрав, самi заправили проп'ють та розтягнуть. Хiба не один чорт! Хiба й отам…

— Либонь, i партiйний один попався, хтось у кутку не дуже голосно.

— Та не один, а всi, можна сказати, з отих розумних, балакунiв. Кажуть, самосуд хотiли над ними селяни чинити, та голова й стрiляв нiбито, не дав.

— I дурний!

— Не можна! Вiдповiдатиме: як же, влада на те!

— Та повбивав би їх на мiсцi! — аж скинув шапку один i змахнув руками. — Сьогоднi кооператив, а завтра останню здохляку з конюшнi виведе. А в тюрму що ж — як амнiстiї щомiсяця. А вбив — чорта з два!.. Так i оцих!

З порога Карпенчиха стара:

— Не знаіте нiчого, то й не ляпали б язиками. Зiнька з жiнками не вийшла надвiр. Ще як тiльки через порiг ступила в коридор, упало, в очi на дверях:

"Партком КП(б)У". У головi думки, мов рiй: чи зайти? Як i тут нi, тодi вже нiкуди. Це ж партiя. Саме хтось вийшов звiдти, а в дверi побачила: просто на стiнi Ленiн i пiд ним за столом чоловiк сидить. Вона рiшуче взялась за дверну ручку i ступила в хату.

— Що тобi, дiвчино? — спинив її голос, а очi той чоловiк iз — за стола звiв од аркуша, нетерпляче чекаючи на вiдповiдь.

Зiнька не знала — що ж йому сказати, як? Хвильку мовчала схвильована i чула, як стукало серце. Той чоловiк ворухнув бровами, пiдтяг їх на лоб i тiльки хотiв сказати щось, як дiвчина поривне пiдступила до стола, стала й розпачливо заговорила, хапаючись, гублячи й не знаходячи слiв:

— Товаришу, просю вас, ну, порятуйте хоч ви! Уб'ють, може, й сю нiч! У шелюгах. Ви ж — комунiст! Хiба ж ви не знаіте? Та весь народ обурений — пiдкинули їм! А вб'ють! Я чула! Я чула: може, й сю нiч! Ну, поможiть! — це палко й швидко, обриваючи слова й дихаючи важко, а руки в довгих рукавах свити тисла в одчаї до грудей.