Андрiй Головко - Бур'ян

Ще хмурився. I згадалося — чого це? — рукою груди здавив i кашляв довго i з болем. I це — Тихiн. Що вiн у лiсi тодi, був за вола здоровiший. Та й хлопцями з ним, як ще в економiї в строку були — босий на морозi, у дрантi i _ — _хоч би що… Грудину ту виставив, а в лiкарню, каже, якби ж повiз кожного разу масла та яіць. Мабуть, це й дома…

…Зайшов у хату, мовчки повiсив шапку, на ключцi, скинув сiрячину й сiв мовчки на лавi. А до жiнки згодом:

— Поїдеш до млина, Марiі, - i закашлявся довго, i тиснув груди. — Так щось менi погано! А там Давид змеле.

В Марiї тiльки нiздрi тонкi ворухнулись. З жердки хустку дiставала, вигнулась Станом струнким i, запинаючись, до чоловiка:

— Ти б хоч кожух таки був надiв, — а сама свитку накинула й не застебнулася, — Хомут у сiнях?

— Та ось я пiду.

— Я й сама! — i тiльки фалдами метельнула по хатi.

У, чорт! — погано якось Давидовi. I тодi, як був уперше в них по приїздi, якось увечерi теж було отак.

Були так тепло стрiлися з давнiм товаришем. Були ще сусiди. Цiлий той вечiр довгий говорили. Марiя i ще дядькова Гордiіва невiстка (прийшла на попряхи) пряли на лавi, а круг стола чоловiки — газету Давид читав. Потiм заговорили про життя в Туркестанi, про подорож i як де живуть, що бачив вiн. Говорили й про життя обухiвське. Прядки гуркотiли, а жiнки настороженi — теж слухають. I ось — щось саме про життя ген туди лiт за двадцять забалакали: "Що — таки воно буде? Як — таки воно хоч дiти нашi житимуть? (Ми то вже видно, мовляв, як!)" Давид розiйшовся: комуни, трактори, життя якесь казкове. Очi в дядькiв мов дитячi, слухають, не одiрвуться, так складно "бреше". I коли стих, над прядкою Марiя сидiла, схилившись, потiм голову звела й так, у жарт:

— Тихоне, оце Давид таке розказав за життя, за дiтей, що… як ти собi не хоти, а щоб… — i не доказала, бо почервонiла, i над очима брови чорнi стрiпнулись. I очi на Давида — стрiлися очима. Чоловiки смiялись, жартували, i Тихiн теж.

— То ще треба розслiдування зробити: хто винен iз нас?

Марiя встала з — за прядки, напилась i до столу кухоль принесла — поставила. Потiм через стiл станом гнучким до чоловiка перегнулась i чуб йому з жартом розтрiпала рукою на очi. Тодi на Давида очима — блись, чорними.

Дрiбниця це, а так якось погано i тодi було, i зараз Давидовi.

Витяг кисет, став закурювати. Мiсяць дивився, а вже не смiявся. Надi

Пслом, у мiсячнiм сяйвi, на кручi, де човен прив'язаний, нiхто вже не стояв iз заломленими руками — сама верба розпатлана схилилась над водою. На селi не спiвали дiвчата, чути, реготались: у морозному повiтрi аж сюди лунко їх голоси. I лунко з вулицi цокотiв вiз, ближче, просто до млина парового. I знов Давидовi груди отак тiльки — тук!

Як до млина доходив, обiч возiв порiдiлих забачив кобилу Тихонову сiру: в дузi стояла бiля акацiї прив'язана. А з млина гомiн голосний чути було i смiх. I як зайшов туди, що перше — смiх Марiїн. У бiлiй хустинцi маленькiй, наперед крайками зап'ята, свитка розстебнута, i очi горять, а обличчя рум'яне од жартiв. О, до них попадись тiльки! Дарма що бороди, що, може, в котрогось дома шестеро дiтей голопузих, люблять жiночий смiх. А ще як весела, та бiдова, та дотепна, — клочать тодi бороди бородачi, й очi в них звуженi.

— Кажеш, мiшка не наб'і. Той дiд iще наб'і.

— Е, нi вже, — похитав головою сивий дiд од коша, — люльку ще так — сяк, хоч пальцем натопчу.

— Го — го — го!..

— Марiі!

Крутнулась на каблуцi молодиця та й не чула вже: глянула до дверей, i брови здригнули. Ступила крок, спинилась i смiіться очима.

— Де це ти, мiй мiрошнику, та забарився?

Давид навмисне, аж надто поважно:

— Наша черга за дiдом молоти.

— А! — i пильно глянула на парубка, i стала — не знати: чи смутна, чи задумана.

— Лови, Карпо! — дiд кинув од коша порожнiй мiшок, а Карпо саме зав'язку суче, то Марiя схопила мiшок, почепила на ящик i совиком насипала борошно в нього, i вже знов весела (про людськi очi), а про себе — нi — нi, та й гляне на Давида, задумана.

Той позносив мiшки на помiст до коша ближче й сiв на них, головою на руки схилившись.

Дiдове Остапове випадало.

— Лагодь, Давиде.

Давид розв'язав мiшка Тихонового — пшениця. Як випало, пiдвiвся й засипав на кiш, тодi став до ящика з порожнiм мiшком — убирати. Марiя пiшла до коша. Гуркотiв камiнь. Селяни стиха гомонiли промiж себе, хто дрiмав. Раптом знадвору вбiг Карпо.

— Хлопцi, та що це за жарти такi дурнi: хто це отосу вiдчепив? Смiх.

— То жарти, правда, плохi!

— А ти дивись, у кого двi, — хтось радив весело, — та й собi пожартуй!

А дiд Остап:

— В'яжи хоч вiжки, чоловiче, то доїдемо якось додому.