Андрiй Головко - Бур'ян

Змовк. Трахкотiли терницi, сипалась костриця на землю, i на Iлька летiли легенькi бiленькi трiсочки. Вiн ще затягся цигаркою, а потiм рукою за руку дiвчину, тихо:

— А це добре, що ти тут.

Зiнька глянула, не розумiючи, на парубка. Тодi вiн знов пошепки:

— Завтра у вас тут, мабуть, цiкавi збори будуть. Так ти того… може, почуіш що. Прислухайся. Вродi як за спостережний пункт будеш у мене.

Зiнька аж головою йому до голови.

— А хiба що?

— Та… нiчого. Тiпай собi, он бачиш — четверо вух.

— Не почують.

Трр — ах… так — так… трр — ах… так — так… I Ониська, i баба Середиха. Притихла баба. Витiпувала жменю, а до них:

— I що то — молодi: шу — шу, шу — шу.

— А що б же нам iще? — Iлько обiзвався весело. — Наговорились, як чого доброго наїлись. Та хiба ж ви дасте? Тiпайте собi.

I як затрахкотiли знов обидвi терницi, прихилились обоі, Зiнька й вiн, до битки i заговорили пошепки, скоса дивлячись на тiпальниць.

— От що: з тюрми од Кушнiренка письмо получено. Дiло, брат, таке одкриваіться.

— А як ти…

— Тсс!..

…На оранцi вчора став вiн закурювати. Одiрвав на цигарку, скрутив, лежить, попихкуі. А любить вiн — от що не і, що курить, — хоч газета стара, хоч слов'янське, все одно читаі. Отак i це — взяв i чита. Коли ж — лист. "Любезний Данюшо, — це Огиренковi, що то був у бандi в Христового, — страдаю в допрi за решоткою, а ви на волi i нiяк за мене не стараітесь. Та передай i Корнюшi — адже вiн власть, хай стараіться, бо хiба не вкупi й фiнагента, й конi… хiба ж не брав паю? А то як пропадать менi одному, пришию всiх до дiла, i Сахновського за учотнi карточки…" Ще там було понаписувано, а кiнець на цигарку саме одiрвав, якраз де його прiзвище було пiдписане.

I зараз Iлько жалiв. А Зiнька:

— Хiба не видно, кому пише й хто: Данюша, Корнюша.

— Та вже ж. I саме перед тим за день жiнка Кушнiрейкова приходила на хутiр, як з мiста приїхала. Щось там балакала з Данюшею й листа ж ото, видно, передала. А вiн — чи, може, з кишенi як випало? Оце вже сьогоднi, як їхати зiбралися, кинувся вiн та таку панiку зчинив — усе догори дном перекинув, а листа нема. Питаі в мене — чи не знаходив листочка отакого. Нi, кажу. "Ну, якщо знайдеш, не кури (ще й усмiхнувся, мовби так — байдуже, а я бачу!), — папiр товстий курити, мовляв, а потрiбний". Добре, кажу, що менi, раз вiн товстий.

Засмiявся Iлько:

— Дав на "Прогрес" семигривеника.

— Тим же ти й куриш куповане…

— А ти ж думала.

Вiн затягся востанні цигаркою — аж зашкварчав недокурок у губах — i кинув. Потiм iз ступи пiдвiвся й до дiвчини пальцем, застерiгаючи:

— Тiльки ж ти гляди. Це не шуточне дiло: узнають, що в мене той лист, — уб'ють, гади, i не писну. Щоб нi душа не знала.

— Ну от! Що ж я, маленька? — i задумалась Зiнька. А потiм тiпати почала. Iлька гукнули з ганку. Вiн виткнувся з — пiд повiтки й до Зiньки ще раз:

— Гляди ж менi!

Пiшов вiн. З крильця Огириха щось йому наказувала довго, потiм щось передала i звелiла їхати. А через хвильку сидiв на фургонi вже й рушив iз двору. Зiнька побiгла ворота вiдчиняти.

Як проїздив — "прощай?" — до дiвчини i пiдморгнув хитрувато. Вона мовчки хитнула головою й тихо зачинила за ним ворота узорнi — чирвою.

Десь за селом, на гонах далеких, гасло сонце. Вилiзли тiнi з садкiв, з — пiд стрiх, iз — за повiток. Поповзли попiдтинню вулицями, затьмарили село легенькою млою. Лише на димарях та на вершках дерев ще промiнь останнiй. За рiчкою погасав лiс осiннiй жовтавий, догоряло верховiття червонясте. Догорiло i згасло. На дзвiницi бовконув дзвiн до вечернi, ще… Мов хто випускав по одному жовтих птахiв, i летiли вони один по одному понад хатами на лiс. I там десь, може, збивались у ключi. Понад хатами ж iз степу летiло гайвороння в лiс на ночiвлю. З шумом мостилось по дубах. А з гущавини вийшли тiнi на узлiсся, як табун чорних волiв, i лягли вздовж берега понад рiчкою.

На цiм боцi, близько мосту, важко дихав паровий млин. Бiля нього як ярмарок — возiв, возiв. А бiля ярем воли ремигають. Бiля шарабанiв — конi в хомутах. Сновигають люди, стоять купами, сидять пiд млином на мiшках, гуторять. Це все черги ждуть. На пiддашшi бiля комори — вага. I бiля неї купа людей, мiшки. Руденький, моторний дiдок пише квитки й ваги доглядаі. А темно — летять селянськi фунти мiрчука в артiльську комору. Тiльки потилицю сердега який почухаі.

Вiсiм — п'ятнадцять, клац. Знiмай мiшки, — пише квиток Гнида старий: вiсiм — п'ятнадцять, — вираховуі, - тридцять п'ять фунтiв мiрчука виходить, — став гирку — три, а сам на вагах пiдганяі — п'ять — треба. Ну, воно трохи бiльше, на фунт який там, що там той фунт? — Давай, хто там iще і!