Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Загалом, відповів би я йому, якби він дав мені це зробити, ні. Ні, я не міг би в таке повірити, бо я загалом не вірив, що місто Нью-Йорк, як і ця вулиця, звана Бродвеєм, як і ця 7-ма Авеню, котру вона щойно перетнула, як і весь цей блискучо-миготливий перетин, що називається Таймс-сквером, існують насправді, а не є підлою вигадкою якогось Генриха Боровика чи Віталія Коротича. Або не так: я не міг би в таке повірити, бо це було іншою планетою — і навіть не Венерою чи Марсом, а яким-небудь Плутоном. Так, ця планета існує, я згоден, але нам до неї так далеко, що її фактичним існуванням краще знехтувати.

І водночас, продовжив би я відповідати, я не міг у щось таке не вірити. Я ж вірив у кожного з нас. Коли у львівській гуртязі я потрапив до їхнього художницького кола, я тут-таки відчув, що ми перевернемо світ — і Смичок, і Длинний, і всі інші генії. Тобто наше місце як не крути було на Бродвеї — в якомусь універсальному сенсі.

Длинний був рівновеликий Смичкові, а Смичок був наше все. Чи могла їхня дружба носити ознаки конкуренції, боротьби за лідерство? Не знаю, я цього так не відчував. Хоч я, можливо, й не міг відчувати аж таких тонкощів.

Зрозуміло: сенсом існування було мистецтво. Ми рідко вдавалися до голосних слів на цю тему, навпаки — воліли з її приводу посміюватись, іноді цинічно. Але всередині кожен з нас, і особливо Длинний, зберігав непохитну поважність на межі з місіонерством. Здається, він був сильніший у малярстві, а Смичок у графіці. Або трохи не так: у малярстві Смичок тяжів до стилізування, головним чином під старих майстрів Ренесансу, Длинний натомість увесь час шукав чистої форми, в ньому перемагав якийсь новий пост-імпресіоніст. В ідеалі він мав би займатись ідеалом. Діло недвозначно йшло до абстракції. Одна з наших улюблених натоді забав — у психологічні тести — видала йому означення «витающий в облаках». Я свідомий того, що повинен би написати «той, що ширяє у хмарах», але пишу так, як це прозвучало. Занурений цілком у метафізику кольорів, об'ємів, оболонок і мас, він надовго зависав серед них і за великим рахунком уже не мусив утілювати на полотні: свої кайфи він і без того отримував. Звідси така кількість незавершених робіт — лиш у нього і ні в кого іншого. Нині про нього сказали б, що він завжди на власній хвилі. Тоді ж це називалося «в облаках», in the sky with diamonds.

Длинний любив сперечатися і схилявся до великих тем. Зрештою, будь-яку тему він умить перетворював на велику. Це підхоплювалось іншими настільки рвійно, що наші тимчасові студентські житла, засипані недокурками, захаращені книжками, платівками і зле опалювані, ставали цілодобовими пристрасними говорильнями. Ми дискутували про Бога, інопланетян і неможливість комунізму.

Длинний виношував ідеї для теоретичної праці, яку збирався писати все життя. Щоразу, купуючи нового грубого зошита у твердій палітурці, він занотовував на першій сторінці початок чергової дефініції. Перспектива — це. Предметом живопису є. Світло необхідно вважати категорією, від якої.

Індра любила з цього приводу над ним покпити. Звичайно, вона очікувала від нього звершень. А звершення, на її погляд, можливі тільки в завершеному. Недописані полотна, як і недосформульовані дефініції, могли захоплювати лиш як обіцянка великого і славного майбутнього. Однак замінити його собою вони не могли. Так чи інак, але протягом усіх тих років Індра стояла перед ним на колінах. Знаючи її спортивний характер, це було одне зі світових чудес.

Пояснити це диво можна хіба що не надто зрозумілим словом «харизма». У Длинного вона вимірювалася без сумніву тими ж дозами, що й у перших святих. Він був авторитетом і проводирем. Тому за ним ішли не тільки друзі-художники, але й — на власний спосіб — жінки. Вони чули його, всю цю харизму, нюхом і завжди страшенно хотіли. Більшість із них могла б заспокоїтись, лише виносивши і привівши на світ його дитину.

Отже, їхнє з Індрою кохання не могло не бути красивою й вельми напруженою драмою двох вельми красивих людей та двох напружених ego. Вона (крім усього іншого) — капітан інститутської баскетбольної команди, кандидат у майстри. Він (крім усього іншого) — великий, сильний і також кандидат, але в Майстри. Який Львів, які там Черкаси! Місце таким суперзіркам — тільки Нью-Йорк і Бродвей у ньому!

Їхню драму можна було б коротко викласти у сценарній ідеї для Голлівуду: «Пара молодих людей, надзвичайно закоханих одне в одного, пробивається спільним життєвим шляхом крізь усе нові й нові перешкоди. У фіналі їм таки вдається вирвати у зловорожої долі квитки на корабель до Нового Світу — Америки. Корабель відчалює, поступово віддаляється і зменшується у кадрі настільки, що глядач урешті може прочитати його назву — «Титанік».