Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Мабуть, вони врешті почули його підсвідомий поклик.

Обидва в уніформах, обидва в окулярах. Добра не жди, пригадався мені Шевченко. Хоч якраз його стосунок до Відня радше ніякий.

Чим можна обґрунтувати відсутність у людини квитка? І як це обґрунтувати, якщо в людини від несподіванки відібрало рештки німецької мови? Я не знав, я не знав, по-дурному повторював я, ich habe nicht gewusst. Він — гість у Відні, приїхав лише на пару годин, розважливіше за мене вигороджував мене Юрко. Він не знав, бо він думав, що квиток дасться купити у трамваї. Це вже була цілісна логічна версія, справжня відмаза. Я — гість, я гість, я почесний гість У прекрасній столиці моїх австрійсько підданих пращурів. Я здатен читати в оригіналі Рільке, я перекладаю Фріца фон Герцмановскі-Орландо. Lemberg Czernowitz! Sacher Masoch Joseph Roth! Franko Stefanyk Wassyl von Habsburg!

На мить мені здалося, що я врятований. Зараз вони урочисто й від імені всіх державних службовців Австрійської республіки привітають мене у столиці історичної батьківщини і побажають гарної дороги домів у благословенну провінцію. Нас єднає більше, ніж роз'єднує, і ми встигли стужитись одні без одних. Але всі ми передусім європейці — от що найголовніше. Я повірив, що вони повірили. Це коли один з мерзотників гугняво перепитав: «Гість? І він може це довести? Має документ?». Я радісно подав йому свій паспорт — до речі, тоді ще з молотом і серпом. За вікнами трамвая проплив палац Бельведере, з якого все так чудово почалося.

Контролери виявилися фашистами. Один з них повертів мій паспорт (Румунія? Албанія?), сховав його собі до кишені і задоволено сказав: «Продовжимо у поліції». Таким чином я — тепер уже справді — попав. Найгірше, що я таки не мав при собі майже ніяких грошей. За десять хвилин відходив мій потяг. Опівночі закінчувалася моя віза. Можна було вчинити з ними бійку і на десять років потрапити до в'язниці. Швидше за все це був би пенітенціарний заклад особливо суворого режиму у Кремсі — Штайні, земля Нижня Австрія. Про існування його я дізнаюся щойно через десятиліття.

Юрко таки врятував мене, в останню мить умовивши їх прийняти від нього 50 баксів. «Яка ще квитанція, не треба квитанції! — кричав він. — Дайте нам уже йти, ми втрачаємо потяг!». Але садисти все-таки педантично виписали її — літера за літерою звіряючи моє дикунське румунсько-албанське прізвище з тим, як воно вписане у паспорт. Вони тягли задоволення з усіх сил — уже не в трамваї, а на зупинці перед вокзалом. Вони підраховували, множачи на папері у стовпчик, скільки австрійських шилінгів становлять 50 американських доларів за офіційним курсом. На щастя, доларів вистачило. Свій паспорт я отримав разом зі знущальною квитанцією. Вони виконали службовий обов'язок і, здається, навіть побажали мені гарної дороги.

Гепі-енд полягає в тому, що на потяг я таки встиг, учепившися за останню підніжку останнього вагона. Юрко залишався на пероні. Мені йшов тридцять сьомий рік, і жоден пес у Відні не хотів знати моїх думок та сподівань.

Мій приятель Кшиштоф Ч. над усе любить мандрувати, знайомити людей (слово «зводити» пасувало б тут навіть краще, але не в пейоративному сенсі), обережно намацувати болісні лімфатичні вузли перетину культур, антикультур, лазити закапелками нашого досі поруйнованого світу між Німеччиною й Росією, фахово званого упродовж останніх кількох десятиліть ЦСЄ, тобто Центрально-Східною Європою. Він мріє про кафе «Europe Central», якусь таку летючу кав'ярню, що її відвідувачі раз на рік збиратимуться то в Будапешті, то в Сараєві, то в Чернівцях або Ґданську, в одному з міст цього нещасного і найкращого субматерика, цієї буферної зони. Вони збиратимуться для того, щоб уголос читати, пізнаватися навзаєм і щось таке разом шукати, щось дуже важливе, без чого нам ніяк не можна рушати в завтрашній вік [25] На той час я ще називав його завтрашнім і вкладав у це слово всуціль позитивний зміст. .

Кшиштоф Ч. не полишає надій на врятування світу.

Того разу ми перетнулись у Вільнюсі, в Старому Місті, серед будня, в надрах минулого. Як і будь-яке справді Старе Місто, вільнюське повниться знаками — ледь видними, напівзітертими, зовсім утраченими і свіжими, ніби подряпина, що саме в цю мить наповнюється кров'ю. «Міцкевич», «NIRVANA», «Шевченко», читали ми зі стін, «Ганібал» (не Лектор, а той, що арап), «OASIS» і «ВикторЦойНеУмер». Вуличний стариґань без успіху грав на скрипці якісь спотворені до невпізнання, але все-таки популярні мелодії. «Без успіху» мається на увазі в обидвох сенсах — і мистецькому, й комерційному.