Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Я побачив — і заспокоївся.

У «Джетро Талл» є свій «Будапешт», а в Дейвіда Бові — своя «Варшава».

З Варшави мені пишуть про «Варшаву» Дейвіда Бові. Навіть переслали трек — щоб я поступово набирався відповідного настрою і поволі вживався. Отже, я десятки разів на день переслуховую цю добре симфонізовану композицію, до створення якої свого часу приклався містер Брайан Іно. Свого часу — це 1977 року. Я чудово пам'ятаю, що тоді слухалося: передусім симфо-рок. Він саме переживав найкращі, хоч разом з тим і останні свої часи. І «Варшава» це, як на моє нинішнє вухо, саме він.

При цьому я дещо дізнався з історії цієї «Варшави». Того року Дейвід Бові їхав потягом з Москви [23] Чому? Що він там робив? Співав для Брежнєва? до Берліна. Потяг надовго затримали у Варшаві на станції Варшава Ґданська. Це трохи дивно, бо якщо вірити джерелам, з 1975 року, коли відкрили Варшаву Центральну, Ґданська почала втрачати своє міжнародне значення і перетворилася на одну з приміських, міжнародні потяги на ній уже не зупинялися. Підозрюю, що того дня на залізниці трапилося щось непередбачуване. На Ґданській потяг протримали пару годин. Тобто це аж ніяк не була звичайна зупинка за розкладом. Дейвід Бові надумав зійти і прогулятися найближчою околицею. На площі Паризької Комуни він зайшов до книгарні і придбав у ній кілька платівок. Серед них знайшлись і записи ансамблю народної музики «Шльонськ». Саме вони й відлунюють у його «Варшаві» — найвідчутніше там, де нарешті вступає голос.

Я дивлюся на мапу міста і в центрально-північній його частині знаходжу Варшаву Ґданську. Площа Паризької Комуни тепер знову називається площею Вудро Вільсона. Шлях до неї від Ґданської пролягає уздовж вулиці Адама Міцкевича, дорогою слід перетнути площу Інвалідів. Курва маць, саме в цій околиці, в типово соціалістичному багатоквартирнику, мешкав Яцек Куронь! Там, здається, й меморіальна дошка про це свідчить. Я вже готовий уявляти собі, як того дня Куронь курить укотре на балконі (його прізвище ж насправді походить від дієслова «курити») і мимоволі звертає увагу на явного іноземця підкреслено рок-зіркового типу, що продираючись поглядом крізь навколишню сірятину, шпацирує в бік Паризької Комуни. У Куроня спонтанно виникає ідея, чи не перекинути б ним на Захід кілька свіжих дисидентських маляв, але гукати йому вслід з балкона він не наважується: тайняки не дрімають. Тому Куронь і далі курить, а Бові йде своєю дорогою.

Його дорога на сьогоднішній день — це рівно один перегін метро. В один бік Дейвід Бові міг іти хвилин двадцять п'ять. Цікаво, що він міг за той час побачити? І кого ще, крім дивного курця на балоні, що наче поривався загукати його?

З Варшави пишуть, наче теперішній Жолібож мало чим різниться від тодішнього. Мені пропонують одного дня пройтися шляхом Дейвіда Бові. Можливо, я побачу те саме, що й він?

Я дещо зле орієнтуюсь у варшавській топографії. Знана мені Варшава обмежується віссю Нового Світу і Краківського передмістя, Ринком, Марієнштатом і Старим Містом загалом, Алеями, в тому числі й Уяздовськими, найцентральнішим шматком Маршалковської, вокзалом Варшава Центральна, околицями Університету, Політехніки та Національної бібліотеки. Соромно зізнаватись, але моїм варшавським орієнтиром був і залишається Палац культури і науки, про який я ще з 1989 року запам'ятав, що його справжня назва — Мавзолей імені Сталіна. Щойно я втрачаю його з поля зору, як тимчасово втрачаю й себе.

Мабуть, через те, що у Варшаві я ніколи не ходив з мапою, мені переважно не вдається вмить уявити собі, де в ній що. Тому моя майбутня прогулянка слідами Дейвіда Бові стане маленькою реабілітацією. Варшава, кажуть, негарна, але я люблю її. На це є вагома причина: це одне з тих міст, у яких я ніколи не жив довше тижня, але безліч разів бував.

Тобто в мене є трохи варшавських історій (чи не заголосно сказано?), розкладених уздовж років.

Але спершу ще трохи зауваг до її, Варшави, розташування.

Скільки на нашому недоконтиненті міст, які позиціонують себе «між Сходом і Заходом»? За останні два десятиліття таких назбиралося, либонь, десятки. Це і Берлін, і Вільнюс, і Львів, і Стамбул, і Відень, і Прага, і Франкфурт-на-Одері, а відтак і Франкфурт-на Майні, і навіть, можливо, Калінінград, European gate of Russia. У кожного з них є свої власні доводи цієї «міжності». Складається враження, ніби перебування «між Сходом і Заходом» є чимось набагато привабливішим, ніж східна чи навіть і західна приналежність у чистому вигляді. Ще трохи — а там уже й Пекін чи Токіо оголосять себе «містами між Сходом і Заходом».