Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Час від часу хтось із англів ліниво затягував бойову ритуальну пісню. Думаю, вони були з «Арсеналу», бо найчастіше заводили «Who's that team, who's that team». Поліція про всяк випадок рушала в бік стола, за яким починали заспівувати. Тоді заспівувачі змовкали. Поліція патрулювала, але поки що не надто контролювала. Усі обмінювалися посмішками, а краще сказати, вишкірами. Учора тут були бійки з афробельгами. Сьогодні похід на Шарлеруа. Повітря було липке і спекотне, воно набрякало.

За деякими столами сиділи такі самі з вигляду хлопці — руді, голені, з ластовинням і пірсинґом, роздягнені до стегон. Але що відразу здалося надзвичайним — вони цідили не пиво, а колу. Або мінералку! Це був гаплик — хулігани з мінералкою, негазованою. Ну звичайно, погодилися ми — це детективи. Британська поліція в закордонному відрядженні, спеціальний підрозділ, квитанції за мінералку прикріплюються (чи при-crap [20] Crap — лайно, мотлох (англ.). -люються?) до службового звіту. Навіть нам це стало ясно вже, як то кажуть, на третій хвилині матчу. Шанувальники безалкогольного пійла мовчали ще гірше від справжніх фанів. Як можна годинами смоктати соломинку в одній і тій самій склянці з розталим льодом? І не говорити ані слова. Як довго, хто мені скаже?

Таким чином ось повнота картини: полудень, спека, розімліла тягучість, нудьга, чекання, недоладні заспівування тут і там, їхнє тут і там завмирання.

А тим часом до прилеглих вулиць прибувало все більше поліції в бойовому спорядженні, в шоломах, зі щитами й кийками. Задум поліційних босів робився очевидним — у випадку більше ніж імовірного сплеску агресії, заблокувати к бісовій мамі всіх англів на площі, перекривши їм будь-які можливості хоч якось просочитися назовні. Ґроте Маркт у розкішних ренесансових декораціях повинен був стати казаном для безжального місива чи принаймні успішної газової атаки. Бельгія — країна успішного застосування газів у бойових діях.

Можливо, нам вдалося вислизнути саме вчасно. Тому я не знаю, як згодом повелися англійські підсадні детективи. Зіграли роль п'ятої колони чужими серед своїх? Кинулися викручувати руки найактивнішим, чиї знімки вже давно повивчали напам'ять? Позаковували в наручники найкрутіших заводіяк? Передали їх на тортури у Тавер?

Чи, може, в останню мить перед газами прокинулись із заціпеніння, зірвалися на рівні, згадали стару добру доблесну Англію і як справжні каноніри разом з усіма затягли:

Можливо, саме так воно й було.

Я прожив на цьому світі аж тридцять дев'ять років, перш ніж одного дня потрапив до Будапешта. Це зовсім нікуди не годилося — стільки прожити, а в Будапешті так і не побувати. Ані в Буді, ані в Обуді, ані навіть у Пешті. І це при тому, що моя бабуся Марія Войцехівна Мороз народилась якраз у ньому!

Гаразд, бабуся тут ні до чого, тим більше, що з Будапешта батько вивіз її через два місяці після народження, щойно йому померла дружина, моя невідома прабабка. Але для Будапешта в мене були й вагоміші причини, як наприклад, Дунай. Як можна було настільки довго і вперто ігнорувати це місто з Дунаєм посередині!

Утім, я завжди якось його собі уявляв, той Будапешт — перш ніж я до нього потрапив. Він уявлявся мені передусім елегантним. Чимось на кшталт Ужгорода. Або цигана в новеньких лакованих туфлях. Він мені снився, і в цих снах постійно виникали якісь нічні пасажі з поодинокими ліхтарями. Тобто він був загалом погано освітлений, а ще повнився старезними, просяклими дешевим і тлустим їдлом кнайпами, в яких вічно висиджують цигани з гітарами, потягують з гранчаків бичу кров і поспівують «Едерлезі». Цілковитий кіч!

І от коли я врешті туди потрапив, мені йшов сороковий рік, і все виявилося саме таким. Тобто зле освітлені пасажі, поодинокі ліхтарі, і коли десь опівночі Петер Зілагі завів мене до старезної, просяклої присмаленим м'ясом і паприкою кнайпи, то там при одному з довших столів сиділо півтора десятка циган з гітарами. І вони цідили з гранчаків своє червоне биче вино, і поспівували «Едерлезі».

Ну, куди це, курва, годиться?