Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

12 грудня пізно увечері я поклав книжки у наплечник і завів будильник на восьму. Необхідність читати вголос уривки з власного роману о дев'ятій тридцять ранку незнайомим тюремним наглядачам не здавалась надто приємною. Про що їм читати — може, про горілчані черги під московськими крамницями? А якщо вони не п'ють? Чи переймуться високим драматизмом вибраного фрагмента? Урешті я зважився прочитати якомога більше віршів українською — щоб вони як слід відчули красу мови. Це саме те, що треба о пів на десяту ранку в'язничному персоналові.

Близько півночі я ще раз перевірив пошту. Там аж пульсував знаками оклику терміновий лист від начальника. У ньому повідомлялося, що «з огляду на сьогоднішній інцидент читання українського письменника, заплановані на 13 і 15 грудня, скасовуються». Я тут-таки вислав йому п'ять слів: «Що трапилося? Подзвоніть, якщо можете». Він подзвонив через хвилину після мого кліку на send.

«У мене втеча, — сказав він. — Я мушу все скасувати». Подякувавши за звістку, я побажав йому спокійної ночі. Сподіваюся, він не сприйняв це за знущання.

Назавтра газета сповістила: вони розігнули решітку і з настанням темряви перелізли на дах, а з нього стрибнули вниз, на вулицю. Тобто на волю. В її темряву, що гостинно розчиняла у собі й обіцяла нестерпно багато.

З того часу їх, мабуть, уже знову впіймали — 33-річного македонця і 43-річного серба з прізвищем відомого футболіста. Їх не могли не впіймати — вони ж як на долоні в цій малесенькій країні, переповненій камерами стеження і дуже підозріливими людьми, які відразу про таких типів доносять куди слід. Куди їм подітися в цій країні найвищої громадянської солідарності?

А головне — начальник правий: це тільки здається, що світ назовні м'якший і людяніший. Насправді він така ж в'язниця, тільки трохи більша за розмірами.

Начальник завжди правий.

Цей географічний пункт у Херсонській області з'являється тут винятково для того, щоб не залишати сам на сам під літерою Ц аж два швейцарські міста, причому з різних кантонів. Одного разу мене вже запитували, чи в цій книжці зібрані лише швейцарські міста. Щоб уникнути дальших непорозумінь, я на прикладі літери Ц показую: ні, в жодному разі. На жаль, ніде в Україні мені не вдалося знайти якої-небудь Цинамонівки. Тож доводиться задовільнитися Цурюпинськом, у якому я ще не був, та й навряд чи колись буду.

Готель називається «Леонекк», і в ньому ми з Пат прожили нашу першу швейцарську ніч. Нікому з нас досі не доводилося ночувати у Швейцарії, тому все це здавалось і дивним, і неповторним. «О яка ти, швейцарська ноче?» — таким рядком я міг би почати (або й завершити) все ще не написаний вірш.

До Швейцарії часом дуже хочеться еміґрувати — особливо, якщо ти письменник, а твоя країна цілком очевидно перестає бути твоєю і рішучими хижими стрибками перемінюється в їхню. Позитивні приклади Гессе, Джойса, Канетті, Набокова та мільйона інших літературних еміґрантів надихають і спрямовують. Попри те у всіх нормальних митців на Швейцарію прийнято нарікати і з невблаганною їдкістю Макса Фріша не залишати каменя на камені від її нудьги, чистоти, порядку та громадянської самоорганізованості. Таким чином, усе складається просто ідеально: ти в безпеці, оточений красою гірських ландшафтів і побутовим комфортом, а твоя неспокійна пульсуюча думка жодним каральним органом не обмежена у своїх бунтуваннях проти цієї самовдоволеної Системи, в якій нічого, крім курйозних референдумів на тему довжини собачих повідків, уже не відбувається. Тож вона, твоя думка, ревно бунтує і рветься на волю з альпійської золотої клітки, чи то пак тюрми народів.

(Насправді, якщо я колись емігрую, то не до Швейцарії, а, скажімо, до Грузії — так само гірська країна).

Повертаючись до згаданого ненаписаного рядка: швейцарська ніч виявилася не просто тихою, а німотною. Таку концентровану тишу слід консервувати в банках (до речі!). Ніде більше на світі люди не сплять у такому абсолютно потойбічному вакуумі. Нічна Швейцарія є конфедерацією метафізичного сну, і горе тому, хто порушить його своїм, наприклад, хропінням чи необачним спусканням води в унітаз. Умить з'явиться безшелесна поліція ночі і нечутно пов'яже до кантональної підземної буцегарні.

Ця тиша ночі була номером три. Номером один був колір води у річці Ліммат і озері. Номером два — самоорганізовані групки бомжів навколо залізничного вокзалу, більше схожі на мандрівних філософів і комедіантів.