Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Як воно живеться тій родині в тому самому помешканні? Адже той постріл усе ще лунає. Вони що, не чують його? Привиди не турбують?

Харків — це автентика. Це такий трагічний музей, де все можна помацати руками. Тільки на них щось обов'язково поналипає.

Другого разу нас провадив Володимир Гаряїв (йому тоді вже перевалило за вісімдесят, ще того ж року він помер), останній з живих футуристів, учень того ж таки Семенка, свідок харківської міфології, цього бурхливого (і в патетиці, і у величі, і в комізмі) злету двадцятих років, цих божевільних і безжальних проектів переоблаштування світу з неминучим ощасливленням людства, раси, кляси, нації — проектів, до фанатичного творення яких дивним чином причетна ціла зграя рухливих, наче ртуть, антиподів, серед яких і Марінетті, і Фернан Леже, і Брехт, і Маяковський (харків'янин Ґро Вакар завжди вигравав у нього на більярді, єдиний, хто завжди вигравав у нього на більярді), і невизнаний віденський художник, батько якого звався Шикльґрубер, а також увесь цей Харків, Харків у дійових особах — котру не візьми, за кожною легенда, краса і відчай жестів, неврастенія, постріл Хвильового, смерть.

Ми стояли на Університетській гірці, на одній зі стін було видряпано, чомусь російською, «Без УНА всем хана», пан Володимир провадив манівцями своїх спогадів, мені подобалося, що Семенка він називав Семом, що мав із собою власноручно накреслені різнокольоровими олівцями плани — вулиць, кав'ярень, розташування столів у давно закритих і репресованих редакціях, якась електронна фірма допустила нас до тепер уже свого приміщення («а ось тут сидів Кулик»); на площі Конституції (раніше Миколаївській, потім ще якійсь), поруч із несподіваними сецесійними фасадами Василя Кричевського, ми збилися в тісніше коло — було вітряно і пронизливо. Так буває, коли знагла відчуєш доторк чогось значно більшого, ніж ти міг собі уявити.

У цій книжці жахливо мало Закарпаття, яке я іноді вважаю своєю прабатьківщиною і через це завжди хочу в ньому бувати. Родинні перекази, що їх у своєму підлітковому деліріумі я встиг вихопити з таємного перешіптування дорослих, свідчили про якесь велике переселення Андруховичів з Рахова до Станиславова — найімовірніше, десь у другій половині XIX століття. І щось мені підказує, що саме так воно й було, ті перекази не брехали.

Мандрувати Закарпаттям стало моєю ідеєю-фікс приблизно в ті ж підліткові часи. Я десятки разів перечитав виданий у Москві путівник «В горах и долинах Закарпатья» і так само десятки разів подумки облазив (чи облизав?) усі закарпатські замки. Їх я, до речі, перемальовував до спеціального альбому — замок за замком (уявляю собі ті малюнки, я ж зовсім не від цього діла!), а на сусідньому листку того ж розвороту записував про той-таки замок романтичний віршований текст. На щастя, я не пам'ятаю з тих віршів майже нічого. Єдине місце, яке я чомусь не забув, виглядало приблизно так:

Про який саме із закарпатських замків написалися мені ці меланхолійно-пубертатні рядки, я знову ж таки не пам'ятаю. Але коли у 1980 році ми вибрали для своєї студентської практики Ужгород, то заповзялися облазити (й облизати) якомога більше їх число. Невицьке, Мукачеве, Середнє, Королеве, Виноградове, і ясна річ — Ужгород. Якісь іще?

Проте до Хуста ми того літа не доїхали. Точніше, одного разу ми його проїхали — у цілоденній автобусній подорожі від нашого кумпана Майора назад до Ужгорода. Ми сіли в той автобус о якій-небудь сьомій ранку у Снятині і справді їхали ним увесь день — через Коломию, Ланчин, Делятин, Яремче, Татарів, Яблуницю, Ясиню, Рахів, Тячів і так далі. Після Тячева була ще Буштина, а потім уже Хуст, де ми простояли хвилин двадцять на автостанції, що дало нам змогу бодай здалека побачити шматки мурів на Замковій горі.

До речі, ніхто з нас тоді ще не знав, що ми потрапили до столиці України — хоч і найменшої з наших колишніх столиць, до того ж загнаної в найзахідніший куток, та все ж і собі не обділеної пролитою за неї кров'ю.

Через двадцять сім років я вперше потрапив до Хуста надовше. Ні, не надовго, а лише трохи надовше — саме настільки, що цього разу в нас вистачило часу на Замкову гору.

І спершу це було спекотне сходження (уявіть собі тільки той липневий пополудень з усіма його прянощами, потом і пахощами!), а відтак захопливе блукання серед кам'яних, буйно сповитих ліанами решток, у хмарах ґедзів і мушви, всередині джунґлів, у роззявленій гнилуватій пащі органічної природи, що ніяк не могла спинитися, обгризаючи, ніби кістки, старі цивілізаційні камені.