Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

З огляду на кінцевий результат гри, мені краще поволі згортати цю розповідь. Ще й досьогодні важко згадуються ті 0:4 і методичне знущання знахабнілих від спеки іспанців над нашими гидкими курчатами. Тому я зупиняю цей день у самому його розпалі. Ян Йохимскі веде мене в бік стадіону, повз нас несуться якісь шалено дорогі джипи, обмотані українськими вишиваними рушниками, а таку кількість національних прапорів я, здається, востаннє бачив у листопаді 2004 року на Майдані.

Ми прощаємося перед входом, і насправді все тільки починається.

У цій книжці я вже згадував про Майнц, але у зв'язку з Райном, «на берегах якого водяться цілі колонії водяних щурів». Завдяки цьому прогулянка Набережною Аденауера десь на зламі червня і липня може виявитися не тільки науково-пізнавальною, а й дослідницько-натуралістичною. Вистачає побачити першу і — як на разі — поодиноку хвостату особинку, що по-злодійському карколомно рвоне схилом дамби вниз, до води, як з усіх можливих шпарин полізуть наступна, третя, четверта, а відтак і справді цілі колонії згаданих особинок. І всі вони, ніби з тонучого корабля, сполохано зістрибують з дамби в річку — чому?

Невідомо. Зате відомо, що майнцькі береги обжиті водяними щурами до останньої нірки. Це як із нутрощами тієї потопельниці, яка вряди-годи виринає в німецьких віршах минулого століття: водяні щури живуть у ній, в її вбитому водою тілі, вони п'ють до останнього її холодну кров і до останнього їдять печінку та нирки. Аж поки черговий прозектор десь у підвалах морґу не відкриє шляхом розтину цю маленьку радісну таємницю життя після смерті.

Проте не вони, не водяні щури і навіть не їхня апокаліптична кількість, запам'яталися мені того разу найбільше, а таксисти. Таких помітних таксистів я більше ніде й ніколи не бачив. Як їх описати? Чи стане мені сили слів? Даруйте, якщо ні. Але ось моя спроба.

Видовжені обличчя, смаглі до бронзуватого відливу. Абсолютно правильні, як на медалях (ні, на глиняних таблицях!) профілі. Очі: великі, темні, якийсь писака вжив би епітет «перські», інший — «кінські». Довге, дуже довге, нижче плечей, волосся, часом сивувате і хвилясте. Такі ж хвилясті й окладисті, довгі бороди. І все це напрочуд цілісне та єдине. І в кожній таксівці за кермом по одному такому персонажеві. Точніше — героєві, епічному. Адже кожен з них виглядав на героя (і мага, і бога), а всі разом вони мусили становити вельми розгалужену династію чи принаймні секту, що її вік не менший трьох тисяч років.

У своїй лекції про дуенде Лорка описує товариство, яке збирається в певній таверні Кадіса послухати виступ Пастори Павон, знаної ще як Дівчина з гребенями. Серед інших екзотів, присутніх на цьому вже аж езотеричному зібранні, він називає і Флоридасів, «що вважаються м'ясарями, але вони — жерці й от уже тисячу років приносять биків у жертву Геріонові». Мені дуже подобається це місце, бо в ньому йдеться про таке проникнення углиб, від якого по шкірі мороз — навіть якщо ти вже й не зовсім чітко уявляєш собі, хто такий Геріон.

А ким насправді є ті, що вважаються майнцькими таксистами? Перевізниками до Місця Пісень? Я досьогодні не знав би правильної відповіді, якби не нагода їхати в одній таксівці з Пані Е. Вона велика поетка — з тих, які вміють зазирнути трохи далі, ніж дозволяє безодня. Під безоднею в цьому випадку я розумію мову. І вона переважно дозволяє нам не так вже й багато, але Пані Е. дозволяє більше. Зрештою, що таке «дозволяє»? Пані Е. просто бере її й володіє — брутально і хтиво. І в цьому її таємниця.

Тому саме вона, Пані Е., не втрималась і спитала в таксиста, звідки він тут і хто він. Це просте і загалом природне запитання (насправді два) люди на всьому світі ставлять одне одному дуже часто, іноді мільйони разів на день. Хоч іноді воно виявляється і не простим, і не таким вже й природним. І далеко не всі люблять на нього відповідати, і багато хто при цьому не каже правду.

«Іран», — відповів чужинець за кермом. І про всяк випадок додав: «Персія». «А ви?» ~ запитав, найімовірніше, з увічливості.

«Теж арії, — сказала Пані Е. — Україна».

Я ледь не провалився крізь заднє сидіння його таксівки. Краще б випасти з неї на всій швидкості, аніж мовчанням підсилити це раптове самозванство. Дорівнятися до цієї довжелезної бороди тисячоліть? Застрибнути в чужу історію? В чужий міф? Водяним щуром пролізти всередину потопельниці й живитися нутрощами? Я хотів, щоб він різко загальмував і гортанно наказав нам висісти. Щоб його долоні наслали на нас нищівно-очисний вогонь. Його обуренню не мало бути меж, і я зрозумів би будь-яку форму покарання.