Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Повернувшись до кабінету, я відкрив роман Ґодше на тій сторінці, де Далла Піккола поклав закладку. Моя німецька дещо заіржавіла від невживання, але я міг зрозуміти якщо не тонкощі розповіді, то хоча б основне. Безсумнівно, що це була саме моя зустріч рабинів на празькому цвинтарі, хіба Ґодше (з його пристрастю до театральності) яскравіше розписав нічне кладовище, написав, що спочатку на цвинтар прийшов банкір, такий собі Розенберґ, та польський рабин з капелюшком на маківці і пейсами на скронях, а для того, щоб увійти, треба було прошепотіти сторожеві кабалістичний пароль з шести складів.

Слідом на цвинтарі показався чоловік, який в моїй оригінальній версії був моїм інформатором, а разом з ним такий собі Ласалі, що обіцяв допомогти йому відвідати зустріч, яка відбувалася раз на сто років. Обидвоє нап'яли на себе несправжні бороди та довгі сутани, а потім зустріч відбувалася більш-менш так, як її описав я, включно з моїм фіналом, у якому з могили здіймалося блакитнувате світло і віддалялися постаті рабинів, котрих проковтнула ніч.

Безсоромник використав мою куценьку доповідь, щоб нагнати мелодраматичності. Вона згодилася для будь-чого, окрім як збити кілька талерів. Дійсно, немає більше нічого святого.

Достоту, як того хочуть євреї.

Наразі йду спати; я відійшов від своїх помірних гастрономічних звичок, випивши, я б сказав, непомірну кількість кальвадосу (у мене непомірно голова йде обертом, підозрюю, тепер таке траплятиметься неодноразово). Але, оскільки я, здається, лише занурившись у сон без сновидінь і прокидаюся абатом Далла Пікколою, я б тепер хотів подивитися, як же ж це я прокинуся у подобі покійного, безсумнівною причиною і свідком смерті котрого був особисто я.

Світанок 6 квітня 1897 року

Капітане Симоніні, не знаю, чи сталося це під час вашого сну (непомірного чи незмірного, називайте, як вам до вподоби), та я знову прокинувся й мав змогу прочитати ваші рядки. У перших світанкових променях.

Коли я прочитав ваші нотатки, мені спало на думку, що, можливо, з якоїсь загадкової причини ви обманюєте (й опис вашого життя, який ви так відверто складаєте, зовсім не заперечує того, що ви іноді вдаєтеся до брехні). Якби й існувала людина, яка напевне знає, що ви мене не вбили, то це я сам. Отже, знявши з себе моє священицьке вбрання, я, майже голим, спустився у льох, відчинив міфічний лаз, про який ви так чудово розказували, і очманів від смороду. Я спитав себе, що ж я хочу перевірити: чи у каналізації ще лишилася купка кісток від трупа, якого ви залишили там більше чверті століття тому? І задля цього я маю спуститися у те лайно, аби переконатися, що то не мої кісточки? Та, якщо дозволите, я вже це знаю напевне. Отож, я вам вірю, ви дійсно вбили якогось абата Далла Пікколу.

Хто ж тоді я? Цілком певно, що не той отець Далла Піккола, якого ви вбили (який навіть на мене не схожий), але як же можуть існувати двоє абатів Далла Пікколи?

Насправді річ у тому, що я, можливо, божевільний. Боюся виходити з дому. Чи, може, навпаки, мені слід вийти й щось купити, позаяк через своє священицьке вбрання по шинках розгулювати мені не можна.

У мене немає таких кулінарних талантів, як у вас, хоча, відверто кажучи, я не менше за вас ласий до всілякої смакоти.

Мене охопило нездоланне бажання вбити себе, але я усвідомлюю, що це диявол мене спокушає. Та й нащо мені себе вбивати, якщо це вже зробили ви? Тільки б даремно час згаяв.

7 квітня

Любий абате, досить уже.

Я не пригадую, що зробив учора, та ваші записи я знайшов сьогодні вранці. Припиніть себе мучити. Що, ви теж не пригадуєте? Тож повторюйте за мною, довго витріщайтеся собі у пупок, а потім починайте писати, нехай ваша рука думає за вас. З якого це дива я завжди повинен усе пригадувати, а ви згадуєте лише дещицю, яку я волів би забути?

Наразі мене охопили зовсім інші спогади. Щойно вбивши Далла Пікколу, я отримав записку від Лаґранжа, в якій він запрошував мене на зустріч опівночі, цього разу на Фюрстенберзькій площі, у пору, коли те місце видається досить химерним. Як кажуть совісні люди, того вечора у мене було нечисте сумління, адже я щойно вбив людину й боявся (підсвідомо), що Лаґранж про це дізнався. Аж ні, було цілком очевидно, що мова піде зовсім про інше.

— Капітане Симоніні, нам треба, щоб ви не спускали очей з одного кумедного типа, священика… як би це мовити… сатаніста.

— І де ж я його знайду, у пеклі?

— Без жартів. Отже, це такий собі отець Буллен, який багато років тому познайомився з Адель Шевальє, послушницею з монастиря «Saint-Thomas-de-Villeneuve» у Суассоні, про яку ходило багато містичних чуток: нібито вона вилікувалася від сліпоти й почала пророкувати. У монастирі почали юрбитися послідовники, її поведінка збентежила наставниць дівчини, тож єпископ відправив її подалі з міста. Хай там як, та наша Адель потім обрала отця Буллена за свого духовного наставника, тим паче, що згодом Господь звів їх. Так вони вирішили заснувати релігійну спільноту «Товариство виправлення душ», іншими словами, хотіли присвятити Господу нашому не лише молитви, а й різноманітні види фізичної спокути гріхів, аби спокутувати обрАзи, яких завдали Йому грішники.