Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

— А якщо клієнт збрехав?

— Отож, то він учинив гріх, а не я. Якщо я ще розмірковуватиму над тим, що мої клієнти можуть виявитися брехунами, то не займатимуся цією справою, адже вона ґрунтується на довірі.

Симоніні зовсім не був певен, що справу, якою займається Ребауденґо, інші б вважали чесною, але відколи йому відкрили секрети цієї науки, він уже не раз фальшував документи, й незабаром, перевершивши свого вчителя, відкрив у собі феноменальні здібності до підробки чужих почерків.

Крім того, нотаріус, чи то ніби вибачаючись за свої слова, чи то визначивши вразливе місце свого співробітника, частенько запрошував хлопця до «Камбіо» (туди навіть Кавур ходив) і посвятив його в секрети фінанцієри: поєднання півнячих гребенів, потрухів, телячих мізків та яєчок, яловичого філе, білих грибів з половиною келиха марсали, борошном, сіллю, олією й маслом, а щоб усе стало трішки терпкуватим — слід додати чарівну краплинку оцту, та для того, щоб насолодитися стравою сповна, вони мають вдягтися так, як того вимагає їхня репутація, — у сюртук, чи то редингот, байдуже, як називати.

Імовірно, попри батьківські заклики, Симоніно не набрався героїзму та жертовності, та за такі вечори хлопець був готовий служити своєму роботодавцю хоч до скону — принаймні, як побачимо згодом, ребауденґового, як не власного.

Тим часом зарплатня Симоніно, хоч і помалу, зросла ще й тому, що його роботодавець почав страшенно швидко старітися: у нього погіршувався зір, тремтіли руки, тож незабаром хлопець став для старого незамінним. Однак саме через те, що зараз Симоніні міг дозволити собі більше комфорту, не маючи сил відмовитися від найвідоміших туринських ресторацій (ох, яка ж то смакота — аньолотті по-п'ємонтськи: з начинкою з печені з білого та червоного м'яса, вареною яловичиною, курятиною без кісточок, головчастою капустою, тушкованою у печені, чотирма цілими яєчками, пармезаном з Реджіа-Емілії, мускатним горіхом, сіллю та перцем, під соусом з поливки з-під печені, змішаної з маслом, зубчиком часнику та гілочкою розмарину), тож, аби вдовольнити те, що вже ставало для юнака найсильнішою й найсуттєвішою пристрастю, молодий Симоніні не міг ходити туди в дранті, а отже, що більше росли його можливості, то більшими були хлопцеві запити.

Працюючи у нотаріуса, Симоніні зрозумів, що той не лише виконує конфіденційні замовлення своїх приватних клієнтів, а й, мабуть, заради прикриття, якщо раптом про якийсь з аспектів його не зовсім чесної діяльності стане відомо владі, іноді надавав послуги представникам карної поліції, позаяк, як він говорив, часом, щоб винести підозрюваному правильний вирок, треба надати суддям який-небудь задокументований доказ того, що поліціянти не висмоктали свої висновки з пальця. Отак він почав спілкуватися з непевними особистостями, яких сам нотаріус називав «добродії з Кабінету», й не треба бути надто кебетливим, аби здогадатися, що йшлося про таємні справи, якими займався уряд.

Одним з цих людей був кавалер Б'янко, котрий якось заявив, що надзвичайно задоволений тим, як Ребауденґо зробив один неспростовний документ. Вочевидь, чоловік був з тої когорти, що, перш ніж зав'язати з кимось знайомство, дізнається про цю людину якнайправдивішу інформацію, позаяк одного дня він, відтягнувши Симоніні убік, спитав, чи той ще відвідує «Caffè Bicerin», позвавши хлопця туди, як він висловився, «для приватної розмови». А тоді сказав таке:

— Любий наш адвокате, ми чудово знаємо, що ви — онук щиро вірного підданого Його Величності, а тому отримали правильну освіту. Ми навіть знаємо, що ваш дорогий батько поклав життя за те, що ми теж вважаємо ділом праведним, навіть попри те, що зробив він це, як би то краще висловитися, занадто випереджаючи події. Тож ми розраховуємо на вашу щирість та прагнення до співпраці, навіть усвідомлюючи, що ми надто поблажливі до вас, адже вже давно могли притягти вас та нотаріуса Ребауденґо до суду за не надто вже схвальні справи. Ми знаємо, що ви зустрічаєтеся зі своїми друзями, колегами, духовними товаришами, як же ж бо це, — мацціанцями, ґарібальдійцями, карбонаріями. Це, видається, цілком природна річ для молодих поколінь. Але ось у чому заковика: ми не хочемо, щоб ці молоді люди капризували, принаймні не раніше, ніж це буде корисно й слушно. Наш уряд дуже стурбований тією божевільною витівкою, яку утнув той Пізакане [105] Карло Пізакане (1818–1857) — італійський революціонер. 25 червня 1857 року Пізакане, як командувач повстанців, відплив з Генуї. Пароплав нібито використовувався для торговельної операції, а насправді перевозив зброю, яку мали роздати повстанцям, що приєднаються на місці. 27-го числа вони захопили в'язницю у Понці й того ж вечора всі разом узяли Сапрі. Але обіцяної підтримки місцевих мешканців не було, й невдовзі, зіткнувшись із двома батальйонами бурбонських військ, до яких приєдналися місцеві, повстанці зазнали поразки. , котрий кілька місяців тому сів на борт разом з іншими двадцятьма чотирма бунтівниками й, висадившись у Понці, почав розмахувати триколором, допоміг утекти з-під варти трьом сотням в'язнів і поїхав у містечко Сапрі, сподіваючись, що місцеві зустрінуть його вже озброєними. Прихильники називають його чоловіком хоробрим, скептики — дурнем, а насправді його обдурили. Ті невігласи, яких він хотів звільнити, зарізали його разом зі своїми. Бачте, куди можуть завести добрі наміри, якщо не оцінювати реальний стан речей.