Умберто Еко: Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Як ще, окрім як непотребом, назвати пару камінних підставок, що зганьбили б будь-який камін, дзиґар, покритий облупленою синьою емаллю, подушки, які колись, мабуть, мали яскраву вишивку, вази для квітів з порцеляновими амурами, в яких краї вже повищерблювалися, хиткі столики, виконані у стилі, який годі було визначити, зіржавіла залізна візитівниця, незбагненні шухляди, оздоблені випаленням по дереву, жалюгідні перламутрові віяла, прикрашені китайськими малюнками, намисто, яке на око скидалося на бурштинове, пара білих вовняних черевичків з пряжками, інкрустованими дрібними ірландськими діамантами, вищерблене погруддя Наполеона, метелики під надтріснутим склом, фрукти з кольорового мармуру під захисним ковпаком, що колись давно-давно був прозорим, кокосові горіхи, у старезних альбомах — посередні квіткові акварелі, кілька дагеротипів у рамках (у яких на той час не було і краплі старожитності), — і якби хтось раптом відчув збочене захоплення перед цими сороміцькими перебірками, що потрапили сюди після опису майна збіднілих родин за борги, і, підійшовши до надзвичайно підозріливого власника цього краму, захотів би дізнатися його ціну, він би почув такезну суму, що вона б остудила запал навіть найбільш збоченого колекціонера старожитніх тератологічних [4] Гра слів: тератологія — це стиль графічного мистецтва, в якому використовується надзвичайно багато дивовижно-фантастичних образів, а також наука, що вивчає вроджені каліцтва. артефактів.

І якби, врешті, відвідувач, маючи якийсь особливий дозвіл, ступив за поріг наступних дверей, що відділяли кімнату крамнички від горішніх поверхів будівлі, і зійшов сходинками вихлястих гвинтових сходів, типових для тих паризьких будиночків, де фасад будівлі достоту завширшки, як вхідні двері (там, де вони купчаться прямовисно один біля одного), й увійшов би до просторої вітальні, де, здається, знайшов свій сховок не bric-à-brac [5] Лахміття, уживані речі (фр.). з нижнього поверху, а колекція зовсім іншого штибу: столик у стилі ампір на трьох ніжках, оздоблених орлиними головами; етажерка, яку втримує на собі крилатий сфінкс; шафа XVII століття; стелаж з червоного дерева, що хизується сотнею книжок у чудовому сап'яновому оправленні; один з тих письмових столів, що звуться на американський манер, з циліндровим замком і купою шухлядок, як у секретері. А якби пройшов до суміжної кімнати, то побачив би розкішне ліжко з балдахіном, étagère у сільському стилі, на полицях котрої стояли турецький кальян, величезна алебастрова чаша, кришталева ваза і повно-повнісінько севрської порцеляни, а на дальній стіні — панно, розписані сценами з міфів, два величезних полотна, на яких зображені музи історії та комедії, й по-всякому вивішені арабські плащі з каптурами з цупкого шерстяного сукна; різноманітне кашемірове вбрання зі Сходу; старожитня дорожня фляга для зберігання води під час мандрівок; а ще — підставка для умивальника з поличкою, вщерть заставленою різноманітним туалетним приладдям з коштовних матеріалів, — загалом чудернацька колекція коштовних цікавинок, які, мабуть, не стільки свідчили про витриманий та витончений смак власника, як були безперечним виявом його бажання похизуватися своїм незліченним багатством.

Повернувшись у фойє, куди потрапляєш відразу з вхідних дверей, біля однісінького віконечка, крізь яке до кімнати пробивалося трішечки світла, що освітлювало завулок, за письмовим столом відвідувач помітив би літнього чоловічка у халаті, котрий, судячи з того, що міг нишком розгледіти наш гість, зазирнувши чоловічкові через плече, писав те, що ми з вами наразі взялися читати і що Оповідач часом переповідатиме скорочено, аби Читач не нудьгував.

Читач і не сподівався, що Оповідач розкаже йому, що здивувало його у персонажі, про якого вже згадували, позаяк (розповідь починається лише зараз) раніше про нього жодним словом ніхто не прохопився; тож навіть сам Оповідач гадки не має, хто цей таємничий чоловік за письмовим столом, маючи намір дізнатися про це (разом з Читачем), поки обидва непрохані гості з цікавістю надокучливо спостерігатимуть за символами, які його перо виводить на цих сторінках.

24 березня 1897 року

Беручись за письмо, я ніяковію, позаяк почуваюся так, ніби оголяю душу на замовлення, — ні, на Бога! — скажімо, дослухавшись поради одного німецького єврея (чи австрійського, хоч який, зрештою, грець). Хто я? Можливо, доречніше буде розпитати мене про мої палкі захоплення, аніж про факти мого життя. Кого я кохаю? Мені не спадає на гадку жодне кохане обличчя. Певен лишень, що люблю я гарну кухню: від самої тільки назви «de La Tour d'Argent» відчуваю тремтіння по всьому тілу. Це любов?

Читать дальше