Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

«Отак, — підсумовував Марджотта, — трикляте юдейське поріддя, яке є джерелом усіх бід людства, використавши всю свою владу, посадило керувати верховним й усесвітнім урядом масонського ордену одного зі своїх, до того ж, найпідступнішого з усіх».

У церковних колах таким звинуваченням радо повірили, й на книжку, яку Марджотта видав у 1895-му — « Le Palladisme, Culte de Satan-Lucifer dans les triangles maçonniques » [304] «Паладизм, культ Сатани-Люцифера у масонському трикутнику» ( фр .). — написали схвальні відгуки єпископи Ґренобля, Монтабана, Екса, Ліможа, Менда, Тарентеза, Пам'є, Орана, Аннесі, а також Людовіко П'яві, патріарх Єрусалима.

Та біда в тім, що повідомлення Марджотти стосувалися ледь не половини італійських політиків, включно з такою особою, як Кріспі, котрий на той час уже був лейтенантом Ґарібальді та прем'єр-міністром королівства. Поки газети просто писали й продавали вигадки про масонські обряди, ніхто, врешті, надто не переймався, а от коли назовні випливає зв'язок між масонством та політичною владою, існує небезпека роздратувати якусь дуже мстиву особу.

Таксиль мав би про це знати, та, мабуть, дуже хотів устояти на землі, яку Марджотта вибивав йому з-під ніг, ось тому й з'явилася за авторством Діани книжечка майже на чотири сотні сторінок, « Le ЗЗème Crispi » — суміш добре відомих фактів, як-от скандал з «Римським банком» [305] Йдеться про скандал, який розгорівся, коли у результаті слідства, проведеного через зникнення коштів з банків, виявилось, що коли тодішній прем'єр використовував ці гроші для політичних цілей (після викриття поступився своїм постом тому ж таки Кріспі), то дружина Кріспі витрачала гроші на власні потреби. , з яким був пов'язаний Кріспі, розповідь про договір, що він буцімто уклав з демоном Габорімом [306] Триголовий демон, який ув'язнює душі найнебезпечніших істот, що колись існували. , та участь чоловіка у засіданні паладистів, на якому та ж таки Софі Вальдер об'явила, що вагітна дівчинкою, яка у свій час народить Антихриста.

— Маячня, — лютував Дрюмо. — Хіба так ведуть політичну боротьбу?

Одначе цю історію залюбки прийняли у Ватикані, й через те Дрюмо сатанів ще більше. Ватикан мав до Кріспі незведені рахунки за те, що він звелів звести на римському майдані пам'ятник Джордано Бруно — жертві духовної нетерпимості, саме тому Лев XIII цілісінький день провів у молитві біля статуї Святому Петру, благаючи спокути. Уявіть собі, як радів понтифік, читаючи документи проти Кріспі: він доручив своєму секретарю, монсеньйору Сарді, направити Діані не лише «папське благословення», як зазвичай, а й палку подяку та заохочення продовжувати її похвальну справу, справу викриття «лиходійського товариства». А те, що товариство дійсно «лиходійське», доводив той факт, що, згідно з Діаниною книжкою, Габорім був триголовим: одна голова була людська, з вогняним волоссям, друга — котяча, а третя — зміїна; до того ж Діана із завзяттям, властивим науковцям, доводить, що вона ніколи раніше не бачила його в такій личині (в її зазиваннях він з'являвся пише у подобі літнього старого з широкою, посрібленою сивим, бородою).

— Вони навіть не дбають про те, щоб усе було правдоподібно! Як може американка, що лише недавно приїхала у Францію, — обурювався Дрюмо, — знатися на всіх таємницях італійської політики? Певна річ, простий люд на такі дрібниці не зважає, тому Діанині історії купують, але ж святійший понтифік, святійший понтифік — його ж звинуватять, що повірив у порожні балачки! Необхідно захистити церкву від її ж слабкостей!

Уперше в існуванні Діани засумнівалися саме в «Libre Parole». Слідом у полеміку втрутилися такі видання релігійного спрямування, як «L'Avenir» і «L'Univers». А в інших католицьких виданнях зі шкіри пнулися, щоб довести, що Діана насправді існує: у «Le Rosier de Marie» з'явилася стаття президента адвокатської колегії Сен-П'єр пана Лотьє, який підтверджував, що бачив Діану разом з Таксилем, Батаєм та художником, який малював її портрет, хоч це було давненько, коли вона ще була паладисткою. Хай там як, а у неї, мабуть, від навернення у віру все обличчя сяяло, адже ось як описував її чоловік: «Це була жінка років двадцяти дев'яти, граційна, витончена, зростом вище середнього, привітна, відверта й чесна, очі світяться розумом, і це свідчить, що вона рішуча й схильна верховодити. Вбирається елегантно, зі смаком, не маючи неприродного вигляду й не обвішуючись надміру коштовностями, як це іноді роблять грошовиті іноземки… Має виняткові очі: часом вони сині, як море, а часом — яскраво-жовті, кольору золота». Коли жінці запропонували шартрез, вона відмовилась, ненавидячи все, від чого тхнуло церковністю. Пила лише коньяк.