София Андрухович - Старі люди

Богумила винесла з будиночка цілу колекцію набитих фасолькою іграшок. Маленьку вівцю, дзьобату птаху, змію, видру, касатку і вовка. Розклала їх навколо Марти на лавці. Та взяла до рук видру і заговорила її голосом. Богумила втішилася і відповіла овечкою.

Впродовж кількох годин вони розмовляли. Інші звірі теж долучились до бесіди. Марта і Богумила тішилися страшенно.

Ще кілька тижнів тому — коли не знала — вила на місяць, сонце і кожен листочок, бо не розуміла їхнього сенсу, не розуміла, навіщо це, якщо вже скоро, якщо все менше і менше…

Ми довго йшли колією, тоді перелазили через паркани, чалапали болотами, переходили струмки. В одному місці довелося перенести Марту на руках. Вона була легка, як пташка, але разом з тим дуже вагома — від вагомості у мене всередині все стислося, я не зміг набрати в груди повітря, але помітив це вже аж на тому боці, коли Марта ступила на землю, а мені залишила хвилювання й запах.

Ми заглибились у ліс, там знайшли сухі дрова, але вогнище розпалювали досить довго.

Я витягав з жару чорну спечену картоплю, дмухав на неї, обчищав обвуглену шкаралущу і віддавав картоплину Марті. Тим не менше, її руки і лице стали так само брудними, як і в мене. Підозрюю, що Марта замастилася навмисне, коли я відвернувся.

Руки і лиця мили в річці, до якої спускалися хвилин десять. Люди, що зустрічалися нам, дивилися з подивом і співчутттям. Марта віталася з кожним і махала забрудненими руками псам, що намагалися вирватися з-за парканів.

Зараз мені здається, що я мала би бути щасливою в ті дні, коли не знала.

Петя приїхав з полонини на своєму коні. Кінь називався Юра, був лагідний, як немовля, покірний і слухняний. Марта відразу ж розцілувала його.

Вона їздила попри колію, взад і вперед, колючі пагони ожини впиналися їй в литки, але вона не помічала цього, пошепки говорячи до Юри. Була схожа на жінку-кентавра, найміфічнішу з міфічних істот.

Я бачив: Юра і Петя закохалися в неї. Задерши спідницю, Марта розглядала довгі криваві подряпини на литках, слинила палець і розмацькувала кров по нозі.

Петя запропонував нам чотирьом піти на дика. В нього була ціла розважальна програма: полювання, катання на мотоциклі з коляскою, стріляння зі справжнього австрійського карабіна. Петя розповідав про все це дуже захопливо — Марта не тямилася від радощів.

Ми прочекали цілий вечір, але Петя так і не з'явився, хоч обіцяв.

Так, часу залишалося все менше й менше, але, може, багато.

Тоді Марта вирішила, що ми удвох підемо на Близницю. Миромир і Богумила зібрали нам усе необхідне. Пів на четверту ми сіли в електричку.

У брудному вагоні, окрім мішків із цибулею під кожною лавкою, було ще троє селян. Ми з Мартою вмостились чомусь прямісінько під відчиненим вікном. Тісно притулившись одне до одного, намагалися зігрітися й заснути. Коли заснути вдалося, почався дощ: він падав просто на нас, неприємний, жорсткий, але ми чомусь не змінювали місця, тільки притискалися все щільніше і щільніше.

Десь пів на сьому нас збудили в Ясені. Дощ переріс в занудну осінню зливу. Ми брели селом, де все ніби вимерло, чалапаючи ногами по розквашених дорогах, на кожній нозі мали по декілька кілограмів болота. Марту це дуже смішило.

Ми підіймалися догори, гукали щось до себе, але каптури заважали почути будь-що, крім бубоніння дощу. Невиспані, змерзлі, голодні і мокрі ми вперто сунули догори протягом двох годин Нарешті спинилися і озирнулись. Ясеня розляглося під нами, як на долоні.

Ми розклали намет-черепашку, навіть не забиваючи кілків. Накрили його згори цератою. Тоді позалазили досередини. Мартині ноги промокли наскрізь. Вона цокотіла зубами і шепотіла мені на вухо: які ми дурненькі, які ми дурненькі.

Тут-таки в залізній мисці я загрів на бензині вина, ми випили його, заїдаючи сиром і хлібом. Мали тільки один спальник, тож влізли досередини, немов хробаки, і поснули, відчуваючи, як холод мого тіла і холод її тіла відступають перед нашим спільним теплом.

Так, часу залишалося все менше і менше, але ж невідомо, скільки.

Проспали ми три години. Мартине волосся смішно скуйовдилось. Вона виглядала свіжою і сповненою сил. Ми знову їли хліб і сир, знову довелося загріти вина. Від бензину в наметі стояв неприємний запах. Найважче виявилося вдягати мокрі шкарпетки і взуватися.

Невдовзі ми вже спускалися додолу, обережно, роблячи маленькі кроки, намагаючись не послизнутися на болоті.

Трохи почекали на безлюдному вокзалі. Електричка знову була порожня.