София Андрухович - Старі люди

— Але ж ні, це якась пташина інвазія, пташина напасть і пошесть! — гарячкувала Марта. — Добре, зозуля хоч одна. А ластівок якого дідька до дідька?.. Я маю на увазі — так багато…

— Ластівок, швидше за все, тільки дві, — знову отямившись від самозаглибленості, забурчав Миромир, — бо вони звили лише одне гніздечко.

— А решта де птаства багатоголосого? — єхидно поцікавилась супутниця Луки. — Якась у вас весна недороблена: одна нещасна зозуля на цілий ліс, дві ластівки бідолашні… І який стосунок до них всіх має Отар?

— Вівчар, — знову поставив її на місце Миромир.

— Нехай вівчар. Чого вівчар зі своєю отарою затесався між птахів?

— Уяви собі картину: весна. Птахи повертаються в рідні краї. Нарешті вівчар вперше може вигнати на плай свою отару, — замріяно сказала Богумила.

— Дуже однобоко, — наморщила ніс Марта. — А чому не дзюркотять струмочки, чому квітки не розцвітають?

— Розцвітають. Пізніше, в приспіві.

— Гарненька компанія: зозуля, ластівки, соловей і Отар.

— Вівчар.

— Гаразд, — не вгавала Марта. — Самі бачите, як недолуго. От ще цей соловей. Якого милого він тьохнув свою пісню за гаєм, а не в гаї чи не перед гаєм?

— Може, ще не долетів? — припустила Богумила.

Марта залилась сміхом:

— Якщо не долетів, тоді він перед гаєм, все ж таки.

— Але для нас — за!

— Ну це, по-перше, ще невідомо: залежить, як з якого боку подивитись. А навіть, якщо і так, якщо він летить до гаю з протилежного від нас боку, то для нього самого все-одно перед, бо пісню тьохнув соловей, а не ми: йдеться про нього!

Офіціант прибрав брудний посуд і поставив перед кожним ще по горняткові чаю. Марта відразу ж взялася до свого.

— Добре, залишимо тих птахів у спокої, — промовила дещо тихше. — І перейдемо до приспіву. Тут у нас починається флора. Черемшина-калина-садок вишневий коло хати…

— Останнє не звідти, — спробував встромитися Лука, але Марта жестом його зупинила:

— Як можна порівнювати одну з одною дві різні рослини? Це так, якби вола порівнювали з коалою: «віл стояв біля тину, мов коала сиділа на своїй гілці». Це ж абсурд! Ця пісня абсурдна і нелогічна!

— Я тобі зараз поясню… — почав було, насупившись, Миромир, але Марта не дала йому жодного шансу: надто повільний темп мала Миромирова мова.

— Як калина взагалі може «вбратися до шлюбу»? Що це за порівняння: черемшина квітне так, ніби то калина вбралася до шлюбу? Я зрозуміла би ще, якби до шлюбу вбиралася дівчина, але калина? Чому?

— Ти зовсім недобре розумієш, — строго сказала Богумила. — Заспокойся і вислухай нас.

— Добре, — вмить охолола Марта, уважно спозираючи на подружжя.

Богумила продовжила:

— Тут не взаємозв'язок, а послідовність: один — «всюди буйно квітне черемшина»; два — «мов до шлюбу вбралася калина», тобто калина вбралася (зацвіла білим), мов до шлюбу. Розумієш?

— О, тепер так. Тепер розумію все. Чому ж мені досі ніхто не пояснив? Дякую! — відразу ж здалася Марта, ніби щойно не відстоювала своєї думки з палким ентузіазмом. — Але скажіть, чому пісню треба пояснювати? А якби ми з вами ніколи не заговорили на цю тему — я так і не знала б, про що йдеться, так і думала б, що вола порівняли з коалою, щоб то нагла кров залляла!.. Що й не кажіть — а речення в пісні побудовані неправильно, якщо їх можна розуміти двояко.

— З пісні слів не викинеш…

— Якщо вони неправильні — викинеш!.. Але пісня ця насправді хороша, я під неї вчора добре натанцювалася, — закінчила суперечку Марта, вмиротворено зітхнувши. — Залишаємо Яремче? Їдемо до вас?

Ніби недостатньо тільки того, що я стара.

«Ниву» ми залишили просто посеред містечка. Піднімалися стежкою, яка вела вгору через цвинтар. Він виглядав доволі життєрадісно, без звичних для таких місць настроїв, без навислих в повітрі завмерлості, відмерлості, гнітючості й німої урочистості. Цей цвинтар служив ніби додатком до стежки, а не самодостатнім місцем. Було в ньому щось навіть веселе, бо Марта тут же заспівала і, підплигуючи, понеслася від однієї яблуньки до іншої, зриваючи недостиглі ще ренети

З цвинтаря ми вийшли на колію. Тут пахло смолою і осінню. Далі виднілася хата Богумили і Миромира.

Марта застигла, широко розставивши ноги: права на одній рейці, ліва — на іншій, і задивилася в гори, що нечітко проступали з-за хмар. Її широка картата спідниця напнулася вітром, як парашут. У цей момент Марта здалася мені схожою на нескінченний шлях у щось невідоме і нестерпно-солодке.

Тепер я, до повного щастя, ще й точно знаю, к о л и.