Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Що нове? Прошу пана професора, що нове? — заворушилася класа. Учитель зачинив книжку:

— Заспокійтеся, тоді вам прочитаю.

Розгорнув книжку і почав читати: „Від товариства румунських скаутів „Черчеташ" [58] „Розвідник" (рум.). прийшло через дирекцію гімназії запрошення до учениць нашого заведення вступати в члени товариства. Місячний внесок — мінімальний. Організація сама подбає про однострої. Буде знижка на всіх залізничних лініях в цілій Румунії. З весною проєктується безплатна прогулька до Констанци, над море. Від дирекції дівочої гімназії була коротка замітка, що закликала учениць покористуватись цим і масово записуватись до цієї організації. Нагода безплатної поїздки над море не трапиться так скоро".

Дарка слухала цих слів, як скам'яніла.

Море… не збагнуте, таємне, величне море, усміхається і манить… Невже ж ти дійсно так близько мене, море?

— Я записуюся, прошу пана професора! — вихопилася перша Коляска.

Професор протер долонею очі:

— Ви, Коляска? Ви… хочете безплатно поїхати? Треба раніше порадитися батьків, Коляска!

— Я теж вступаю, — підвелася Романовська.

— Хто? — спитав Порхавка — Романовська? Романовська! — гукнув на Зоню Романовську таким тоном, що вона мусіла глянути йому просто у вічі.

І Дарка, яка не спускала очей з учителя, бачила зовсім ясно, виразно, як учитель заперечливо похитав головою. Романовська збентежилась і зразу ж сіла:

— Я ще надумаюся, — сказала.

— Я хочу записатися до „Черчеташ", — озвалася Лідка. Учитель засміявся:

— Ти? Та ж це спортивна організація… Там треба мати військові ноги… Сідай, сідай, Дутка, та й сиди коло мами, як тобі добре.

Коли година закінчилася, Порхавка вийшов із класи з чистою карткою паперу. Ніхто з четвертої не виявив бажання вступати до цією організації.

Дарка приховала дійсний світ долонями і мріяла з тугою в серці: „Прощай, прекрасне море! Ще багато, багато років доведеться чекати, поки я тебе побачу… А як не побачу тебе ніколи, то знай, море, знай, прекрасне Чорне Море, що я ціле життя тужила за тобою!"

Плюскіт морських хвиль затихав, міняв звуки, міняв, аж згодом перейшов у гамір, що лунає в кожній класі на перерві.

Любов до вчителя Порхавки прийшла аж згодом. Аж коли Ґинько Іванчук розповів їй про політичні цілі й завдання румунських „черчеташів".

Дарка відчуває одного дня так несподівано, як людина, що довідується про рака у своєму організмі, що її серце давно вже під'їдає бажання побачити Лучіку Джорджеску. Так довго не матиме спокою, доки її очі не побачать зблизька суперницю. Дарка прагне розглянути її кусень по кусникові, прагне почути її голос, побачити її рот в усмішці. Хоче приглянутись її очам, зачісці, чолові, її рухам. Мусить збагнути, віднайти те „щось", що захопило Данка. Бо серце не хоче, не може погодитися з тим, що Данко вже ніколи не вернеться. Це ж неймовірне, щоб між ними вже ніколи не вернулось до давнього. Чому? Чому, коли все інше таке, як і раніш, коли Дарка ця сама, що була на вакаціях? Її коси, які колись йому так дуже подобались, що аж „прекрасними" назвав їх, такі самі, що й тоді, у Веренчанці. Ще навіть кращі. Лідка порадила Дарці мити їх у ромені, і вони тепер, мов сонце. Чи її очі, де він так багато разів шукав правди, змінилися? Може, ще виразнішими зробили їх ці всі болючі переживання. А серце, те бідне серце, хіба воно не те саме, що на вакаціях було?

Боже далекий! Та ж Дарка сьогодні ще відчуває тремтіння кожного Данкового слова. Вона досі чує запах тієї ночі, коли Данко вперше поцілував її.

Це неможливо, щоб він цього всього не пам'ятав.

Гарна Стефа також відлетіла від Дарки з хвилиною, коли збагнула, що Дарка не може послужити їй за хвірточку до Данкового серця. І ця Стефа також ніколи не довідається, до якої великої жертви піднялося було Дарчине серце. Ніколи не знатиме Стефа, що Дарка готова була своє місце в Данковому серці відступити Стефі. Але було вже запізно. Там царювала вже Лучіка.

Дарка ніколи не згадувала про те Стефі. Приспала це у своєму серці, як могилу по неповоротному минулому.

Тому Дарка дивується, коли Стефа підходить до неї раз у школі і питається дивно-ласкавим голосом:

— Ідеш, може, на виступ випускників Музичного інституту? Я можу дістати для тебе квиток.

Дарка ніколи не розуміла чисто музичних вечорів. Не манили її. Вважала їх скучними (особливо фортепіянові продукції) і шкодувала б одного лея на них. І тому, здивована цим питанням, викривлює уста: