Чак Палагнюк - Бійцівський клуб

Коли вона дивиться, я — брехун. А вона симулянтка. Вона брехуха. Сьогодні ми знайомилися, називали себе: я Боб, я Пол, я Террі, я Девід.

Я ніколи не називаюся справжнім ім’ям.

— Це ж рак, так? — спитала вона.

Тоді сказала:

— Гаразд, привіт, я — Марла Зінґер.

Ніхто так і не сказав Марлі, який саме це рак. Ми були надто зайняті заколисуванням своєї внутрішньої дитини.

Чоловік усе ще плаче біля її шиї. Марла ще раз затягується сигаретою.

Підглядаю за нею з-за тремтячих цицьок Боба.

Для Марли симулянт — я. З того часу, як побачив її вдруге, я не міг спати. Зрештою, я перший почав ним бути, якщо, звісно, всі ці люди не прикидаються зі своїми ураженнями, кашлем і пухлинами. От Великий Боб, величезний такий лось.

Цей хлоп.

Подивіться тільки на його зачіску.

Марла затягується і закочує очі.

Саме в цю мить брехня Марли відображає мою брехню, брехнею є все, що я бачу. Усередині всіх їхніх правд. Кожен чіпляється і зважується поділитись своїм найгіршим страхом — що смерть уже наступає на п’яти і дуло притиснене до потилиці. Марла курить і закочує очі, а я… я закутаний у заплакану ковдру, і все раптове, навіть смерть і вмирання, стрімко втрачає значення, мов ті пластикові квіти на відео.

— Бобе, — кажу я, — ти мене розчавиш. Я намагаюся шепотіти, потім перестаю намагатися. — Бобе, — намагаюся стишити голос, тоді просто кричу, — Бобе, мені треба відлити.

У туалеті над раковиною висить дзеркало. Якщо все й надалі так піде, я побачу Марлу Зінґер на «Вище і По Той Бік» — у групі підтримки хворих на паразитів мозку. Марла там буде. Авжеж, Марла там буде, і щонайперше я сяду поруч з нею. А після знайомства та керованої медитації, семи дверей палацу, кулі цілющого білого світла, після відкриття наших чакр, коли настане час обіймів, я схоплю маленьку сучку.

Притисну її руки їй до боків, наближу губи до вуха і скажу: «Марло, брехухо, забирайся звідси».

«Це єдине справжнє, що є в моєму житті, а ти все псуєш».

«Ти, туристочко».

Наступного разу, коли ми зустрінемося, я скажу: «Марло, я не можу спати, доки ти тут. Мені це потрібно. Вали геть».

Прокидаєшся в міжнародному аеропорту Гарбор [3] Аеропорт Мінеаполіса. .

Під час кожного злету й приземлення, коли літак перехилявся набік, я молився про катастрофу. Ця мить лікує мої безсоння з нарколепсією, мить, коли ми можемо загинути безпорадним набитим людським тютюном у фюзеляжі.

Ось як я зустрів Тайлера Дердена.

Ти прокидаєшся в О’Гара [4] Аеропорт Чикаго. .

Ти прокидаєшся в Ла Ґардія [5] Аеропорт Нью-Йорка. .

Ти прокидаєшся в Лоґані [6] Аеропорт Бостона. .

Якийсь час Тайлер працював кіномеханіком.

За своєю натурою Тайлер міг працювати тільки вночі. Якщо кіномеханік захворював, профспілка викликала Тайлера.

Деякі люди «сови». Деякі «жайворонки». Я міг працювати винятково вдень.

Ти прокидаєшся в Далласі [7] У даному випадку — аеропорт Вашингтона. .

Сума страхових виплат збільшується втричі, якщо ти гинеш у відрядженні. Я молився про раптовий штормовий вітер. Молився, щоби пелікана засмоктало в турбіну, щоби повилітали клепки і заледеніли крила. Під час відривання від злітної смуги, коли літак підіймає закрилки, коли крісла поставлені вертикально, а столики прибрані, коли всі особисті речі сховані в багажних відділеннях над головою, коли загашені цигарки, я молюся про катастрофу.

Ти прокидаєшся в Лав Філді [8] Аеропорт Далласа. .

У проекційній будці, якщо кінотеатр був досить старим, Тайлер робив зміни на кінопроекторах. Зміни потрібні, коли там стоять два проектори й один з них запущений.

Я знаю це, тому що Тайлер це знає.

Другий проектор заряджений наступною котушкою плівки. Більшість фільмів складаються з шестисеми котушок, котрі женуть у певній послідовності. У новіших кінотеатрах усі ці шматки намотують на одну п’ятифутову котушку. Тоді не потрібні два проектори, нема потреби в чергуванні; клац — перша котушка, клац — друга котушка на другому проекторі, клац — третя котушка на першому проекторі.

Клац.

Ти прокидаєшся в Сі Таку [9] Аеропорт Сіетла. .

Я вивчаю людей на ламінованій інструкції крісла літака. Жінка плаває в океані, її шатенове волосся відкинуте назад, подушка для сидіння притиснена до грудей. Її очі широко розплющені, але жінка не усміхається, не набурмосена. На іншому малюнку спокійні, мов індуїстські корови, люди тягнуться зі своїх сидінь за кисневими масками, що звисають зі стелі.