Валерій Гужва - Привид Шекспіра

Олександр сказав, де він зараз і що він.

— Отакої! Я гадав, ти або у франківців, або в Бергонье, колись рідному моєму…

Стас налив чарки, прискалив око, побачивши, що в пляшці видно дно, підвівся, пішов до кухні і повернувся з повною.

— Провінція — це небезпечно, — витримав тривалу паузу Петровський. Він закусював морошкою з цукром. — А хоча б ти був Таїровим чи Курбасом, провінція як оцет, все окислює і потроху роз'їдає, незчуєшся, а ти вже не свіжий зелений огірок, а маринований. Ще й у банці з такими ж горопахами. Товаришами по розсолу.

Стас засміявся своєму дотепу, а потім враз посерйознішав.

— Ти тільки не подумай, буцім я вважаю, що в столичних театрах всуціль шляхетна кров. Сам знаєш, покрутився тут. Та все одно тутешня конкуренція змушує до поступу, а в провінції що? Ну ось ти, Сашо, що ти там ставиш? Олеографію? Національну класику позаминулого століття? Вироби місцевих геніальних драматургів? Що? І з ким?

Градус красномовства Петровського підвищувався разом з кількістю випитого. Петриченко не раз чув подібні тиради, багато в них було справедливого, але не все.

— Ти не пам'ятаєш, де починав?

— Палац культури заводу сільгоспмашин. Народний театр У райцентрі. То й що? Уяви собі, що б зі мною було, аби й досі там задники малював? Так, Сашо, ми не аристократи по крові, але — по духу!

— Теза сумнівна. Кров, дух… Повно нікчем з генеалогічним древом, корені якого ледь не в Київській Русі, і велетнів без гербів — родом із чорного села чи заштатного Стратфорда на Ейвоні.

Олександр Іванович незчувся, як від нормального тону перейшов на пафосний. Стас, хоча й добряче підживлений коньяком, нитки розмови не губив.

— До чого тут Стратфорд? Ти що, Шекспіра збираєшся ставити у своєму театрі?

Олександр миттю охолов.

— А хоч би й так.

Стас дивився на давнього знайомого із співчуттям.

— Що саме? «Гамлета»? Чи щось видовищне — ну, «Дванадцяту ніч» або «Приборкання непокірної»?

— Я тобі писав. «Короля Ліра».

— Е-е, голубчику, у тебе mania grandioso! Вважаєш, що публіка твого цивілізованого міста середньої руки жадає побачити трагедію нещасного короля, котрий наробив дурниць на схилі літ і збожеволів од цього?

Олександр спокійно вислухав іронізм давнього приятеля і налив собі чарку, бо хазяйська стояла повна.

— Щось іще, скептику?

— Можу ще. Жоден московський театр на моїй пам'яті не наважувався ставити Ліра. І у Пітері теж не ставили, хоча і у білокам'яній, і в північній столиці було кому грати. Хоча… Спроби були, але спектакль тримався недовго. Чому не поясниш?

— Я не оракул. Не ставили — то так воно і нехай. А я поставлю. І в Лондон поїду з театром. І твоє світле ім'я засяє не тільки на обідраних пострадянських теренах, а й за Ла-Маншем.

— Що-що? Ні, Сашо, тобі коньяк протипоказаний.

— Не сказав би. До речі, пристойний коньяк. Ти краще скажи, чого на мої листи не відповідав?

Стас скривився.

— Ти що, дівка закохана? Ну, зайнятий був. Затію твою вважав несерйозною.

— Ліньки було два слова написати. Прості, нормальні слова: «а не пішов би ти», і так далі.

— Я людей не ображаю. Мене — скільки завгодно. Якщо чесно, Сашо, я подумав, що це такий маневр діячів культури рідної України: через тебе на мене вплинути, аби серця на тих подонків не мав. Самі з мене чорта з рогами зробили, а коли Москва мене тут званнями й грішми засипала, вирішили підлеститися. Проститути!

— Листи я сам писав. Ніхто мені в потилицю не дихав.

— Тоді вибач. Мабуть, думав про мене всяке.

— А ти як би поставився до людини, яку вважав пристойною, за таких обставин?

— Я к до лайна.

— Сам сказав.

— І все одно, час минув, ти вже при сивинах, і я теж — навіщо тобі цей Лір? У тебе ж там знання, мабуть звання, досвід, авторитет. Провальна ідея. Ти ж хочеш, аби я подумав над тим,над чим завжди думаю? Тобі потрібно, щоб публіка роззявила рота, коли завіса підніметься? І на афіші було: художник доцент, депутат, дегенерат, хрін собачий Стас Петровський, «Спартак» Москва.

— Та щось таке, якщо вмовлю. Ти ж ніколи над Ліром не працював.

— Не працював. І не хочу. Там якісь ненормальні пристрасті, перевдягання, вбивства — словом, шекспірівська маячня. І досі не можу збагнути, як цей чоловік за лічені місяці міг написати п'єсу, по дві на рік, кажуть, писав! Наші деміурги роками виношують свої шедеври, працюють над психологічною мотивацією, а цей середньовічний феномен нагромадив нісенітницю на нісенітницю — і чотириста років світ, роззявивши рота, дивується невмирущості цих Гамлетів, Отелло, Розенкранців і Гільденстернів, королів і королівен, Лірів і Корнелій.