Валерій Гужва - Привид Шекспіра

— Ну от, Наполеоне, давай зробимо так… «Глобус» — я ж пам'ятаю, що це таке було, нафаршировано нас у студентстві і античним театром, і середньовічним, чим нас тільки не напхано… То давай зробимо так: я розріжу «Глобус» навпіл, як ото кавун. Буде на заднику розрізаний «Глобус» з галереєю, пів-яйця підмостків — щоб аж виступали за оркестрову яму, І будуть твої актори у скромних строях тієї пори діяти, як їм і належить. А глядачі в залі будуть, як і в лондонському середньовіччі, спостерігаючи все, що відбувається, «а натюрель», як кажуть французи. Скільки картин у п'єсі?

— Багато. Два з половиною десятка. Але багато схожих за місцем дії.

— Так… А місця дії ми позначимо у стилі модерн, хай би йому жаба цицьки дала.

— Як?

— Ну, я думаю приблизно так… Якщо діється в королівському палаці — є там таке? — згори спуститься над тим місцем, яко інопланетний корабель, корона. Як тобі?

— А як ти, приміром, означиш степ, курінь чи військовий табір?

— Подумаю. Вирішу. Я вже бачу, Наполеоне, тебе із жезлом маршала!

— Кинь, Стас, набридло. Дай подумати.

— Думати нічого. Треба робити. Сцена там у тебе сучасна, механізована, електрифікована чи ще з часів дореволюційних живе, як з глини зліплена?

— Пристойна сцена, гріх гудити.

— Ну, все. Можеш їхати, а я озвуся, як зроблю. І макет, і ескіз — як належить. До речі, ти знаєш, скільки мої скромні послуги коштують? Потягне твій бюджет?

Стас сказав це ніби між іншим, а Олександру Івановичу на хвилинку стало зле. Він знав про московські гонорари, але сподівався, що Петровський зглянеться, назве більш-менш прийнятну цифру.

— Скільки хочеш?

У голосі Петриченка не було особливого ентузіазму.

Стас зиркнув веселим оком:

— Та не бійся. Не збанкрутуєш…

І засміявся, як Шаляпін у партії Мефістофеля.

Олександр Іванович дивився на сцену, простір якої був заповнений сміливою декорацією Петровського, до якої швидко призвичаїлися актори і вся театральна команда. До свого основного задуму Стас, покопавшися в джерелах, додав ще галерею у глибині сцени, де, як колись у «Глобусі», гралося кілька сцен. Партитура світла і звук тривожили Олександра Івановича від самого початку роботи, він кілька разів давав прочухана освітлювачам і робітникам сцени, аж поки директор театру не знайшов іншого шляху до їхнього сумління: пообіцяв ящик горілки після прем'єри.

Трохи віддалік від Петриченка сидів, поклавши нога на ногу, Стас Петровський. Він приїхав з Москви вчора, хотів зупинитися в готелі, але Олександр Іванович умовив його не робити дурниць і забрав до себе додому.

Тамара наготувала парадну вечерю. Олександр побоювався, що гість віддасть перевагу не наїдкам, а дечому посутнішому, але Стає поводився як джентльмен: сипав компліменти господині і причащався інтелігентно.

Робота постановочної частини Стасу сподобалась.

— Чесно кажучи, Сашо, я боявся, що без мене витворять місцеві богомази щось убоге. Аж ні! Абсолютно пристойно. Зберегли колорит. Спрацювали на совість.

Тепер він стежив за акторською грою. Інколи на його обличчі з'являлася гримаса нерозуміння: Петровський добряче забув материну мову і силкувався зрозуміти репліки і монологи. Петриченко-Чорний запросив на прем'єру відомого московського критика, частого гостя телевізійних студій, і кількох київських критиків. Москвич приїздив удень, зустріти його і поселити в готелі мав директор театру, а кияни прибули ще позавчора, ними опікувалася обласна дама — культуртрегер, вона наготувала розмаїту програму, яку гості наполовину поламали, бо не хотіли бути «під ковпаком» місцевої гостинності.

Тепер, намагаючись спостерігати за сценою, ніби вперше бачить це дійство і не поклав на роботу над безліччю деталей і проблем майже рік, аби його задум (завжди нездійсненна у чистоті і повноті річ, він це знав) дійшов до професійних критиків і, можливо, й до глядачів, Петриченко-Чорний знаходив у розлогому дійстві то свій, то акторський ґандж, але вже не мав ні часу, ні сили, аби втрутитися у події на сцені і спробувати щось змінити. Не вперше він почувався так, ніби стрімка течія раптом підхопила човен, що ним він тільки-но спокійно кермував, і всі його зусилля, гарячкові удари весел не могли доправити того човна до рятівного берега — його крутило, розвертало кормою вперед, розгойдувало, несло, і єдина надія була, що течія зрештою змилостивиться і не розтрощить вутлу шкаралупку об підводне каміння.

Так майже завжди бувало перед прем'єрою — млость у грудях, нервова напруга аж до тремоло пальців, поштовхи крові у скронях, бажання покинути геть усе і втекти світ за очі, аби позбутись явно перебільшеного і неправдивого, зрештою, відчуття, що постановку чекає провал.