Валерій Гужва - Привид Шекспіра

Олег, як завжди, не називаючись, просив перетелефонувати до дирекції театру — це був такий нехитрий пароль. Доволі смішно звучало це прохання на початку першої ночі, і Ніна стерла всі повідомлення.

Все. Геть усе. Тепер вона — Корнелія.

Поставити «Короля Ліра» Петриченко-Чорний мріяв здавна, ще коли працював у Харкові, але не випадало. І головний, Тимур Бреза, і актори були «за», і відділ культури не мав заперечень, але якийсь столоначальник переконав міністра, що Шекспір нині не на часі, є репертуар, більш співзвучний дневі і добі, й ідею було надовго поховано.

Олександр Іванович добре розумів, у якого воза впрягається, почавши роботу над «Ліром». Йому було ясно, що просто вивести на сцену, оздоблену декораціями палаців, військових табориськ і жебрацьких халуп акторів у вбраннях британської і французької знаті, у лахмітті знедолених і примусити їх виголошувати монологи, вести діалоги — провальна затія.

Свого часу, починаючи шлях режисера, він був захворів Шекспіром, перечитав десятки книг апологетів і критиків англійського генія мало не з вісімнадцятого століття.

Та коли дійшло до діла, всі ті знання, текстологічні дослідження, підходи оракулів режисерського мистецтва до матеріалу — від романтичного до реалістичного — виявилися лише зайвим вантажем. Так само нічого не давали захоплені відгуки про гру у «Лірі» Едмунда Кіна-старшого чи значно ближчого у часі Міхоелса — Олександр Іванович мав на роль короля всього лише Михайла Салунського, нехай і народного артиста, але не Юрі Ярвета. Одначе ніщо не зупиняло Петриченка-Чорного, це був якийсь напад творчого безумства. Він поклав собі створити на сцені далеко не першокласного театру з не ідеальною трупою виставу, з якою сміливо можна було б поїхати а хоч би й на шекспірівський фестиваль, спектакль, який помітила б театральна критика вищого польоту.

Тамару він посвятив у свій задум ще тоді, коли вона переїхала до нього з Харкова. Третьякова не була в захваті від ідеї чоловіка.

— З тебе не сміятимуться?

— Хто?

— А хоч би колеги. «Король Лір» — у цьому театрі?

— Побачимо, — спохмурнів чоловік.

Олександра Івановича навряд би хто назвав ідеалістом-романтиком, таким собі гоголівським Маніловим. Починаючи роботу, він відшукав у Москві знайомого ще з давніх часів художника, котрий зажив у російській столиці слави мало не генія, і попросив його подумати над «Ліром» для його маленького у масштабі всесвіту, але амбітного театру. Петриченко чекав на згоду Стаса Петровського не тільки тому, що знав: Стас не відбудеться халтурою, придумає щось неординарне, а й через те, що рішення художника дасть йому ключ до постановки. Він працював зі Стасом раніше і знав, на що сподівається.

Проте час ішов, а від Стаса не чути було нічого. На дзвінки не відповідає, на листи не реагує. Петриченко не витримав і подався до Москви, аби поставити крапку над «і»: розраховувати на Стаса чи шукати когось іншого. Заодно хотів переглянути в кіноархіві, у Стовпах, фільм Козинцева «Король Лір» з Ярветом у головній ролі, а як гаманець витримає, то й замовити копію. Нехай би його актори подивилися, що і як уміли їхні попередники.

Квартира Стаса була у кіношному будинку, дісталася вона йому, як і все у Москві, не без проблем, за неї змагалися і народні, і заслужені артисти, дарма що звільнилися квадратні метри з вельми сумної нагоди: власник її, народний артист ще Радянського Союзу, помер самотньо.

Олександр Іванович був у Стаса на новосіллі. Петровський з дружиною і сином-підлітком зробили із занедбаної квартири мало не палац, проте художник скаржився:

— Сниться мені колишній хазяїн іноді. Дивиться так на мене, примруживши очі, й усміхається. Чому? Що я йому зробив?

Давненько все це було.

Олександр Іванович підходив до будинку, тягнучи за собою дорожну сумку, і намагався згадати, який саме під'їзд йому потрібен.

Назустріч ішла зовсім літня, вважай, стара жінка, допомагаючи собі паличкою, стандартною аптечною палицею, новою, навіть наліпка з ціною чи маркою виробника була на видноті.

Петриченко упізнав жінку. Невже вона? Невже ця немічна, з брезклим обличчям старушенція — та красуня, що підкоряла серця сотен тисяч глядачів на стадіонах Союзу? Вона тоді зіграла у фільмі Бондарчука і була нарозхват, тоді Олександр ледве умовив її на вигідне турне по стадіонах великих міст.

— Поліно Максимівно! Доброго дня!

Олександр Іванович схилив голову перед згаслою зіркою.