Валерій Гужва - Привид Шекспіра

Водій пригальмував перед крутим поворотом. Ніна ніби прокинулась.

— Володимире Миколайовичу, чого ми так летимо?

— Хіба ви не поспішаєте, Ніно Андріївно?

— Не настільки…

З Володимиром Миколайовичем у Ніни склалися добрі, майже домашні стосунки, ніби між батьком і дорослою, самостійною дочкою.

Ще коли вдруге чи втретє він віз її до Ємченка, Ніна — треба ж таке — спитала його напряму:

— Скажіть, вам не бридко возити жінок до шефа?

Володимир Миколайович, навіть не повернувши в її бік голови (звичайно, він бачив її обличчя у дзеркалі), відповів запитанням:

— Яких жінок?

— Ну, таких, як оце я зараз…

Водій відповів не відразу.

— Я не розумію… Якщо хочете дізнатися, чи не дурять вас, то нічим не зможу допомогти. Скажу одне: дивуюся і шефу, і вам. Хоча не моє це діло, вибачте. Як не хочете їхати, скажіть, я розвернуся, діло нехитре.

— Я не про те… Мені здалося, що ви мене засуджуєте.

Володимир Миколайович трохи пригальмував: дорога з півкілометра була доволі вибоїста.

— Знаєте, Ніно Андріївно, я довго живу на білому світі. Замолоду служив у Німеччині, десь із сорок дев'ятого, возив армійське начальство, від капітанів до генералів. Навчений тримати язика за зубами за будь-яких обставин. І набачився всякого — і лихого, і доброго, і смішного, й сумного. Відтоді ніколи не засуджую людей, нехай би й чинили всіляку всячину, аби людської подоби не втрачали.

Він замовк. Ніна теж мовчала скільки могла, а потім усе ж не витримала.

— До чого це ви?

— Не знаю, так собі просто… Судити, присуди робити — то не моя парафія. Ви питали, чи засуджую вас. Боронь Боже. То праведники можуть собі дозволити, а де ти їх знайдеш, праведників? Небезпечна річ — комусь анафему виголошувати.

— Не судіть, і вас не судитимуть? — не втрималася Ніна.

— А що, хіба не так? У Біблії ж записано.

Машину підкинуло. Як не старався Володимир Миколайович, праве колесо вскочило у добрячу ямку.

— Тут фігурне водіння не допоможе, — сказав вій, вирівнюючи авто. — Треба, аби Єгорович накрутив хвоста шляховикам. Де це бачено, щоб хазяїна і гостей підкидало, як дрова!

Ніна не могла не всміхнутися.

— Я вам, Ніно Андріївно, таке розповім. Був уже жонатий, армію відслужив, працював і на заводі нашому найбільшому, і в міськраду депутатом обирали, двох синів надбав. І звело мене життя з однією жінкою. Прийшла як до депутата на прийом: щось там крутили комунальники, не хотіли ремонт безкоштовно робити, хоча й мусили за законом. Побачив я ту жінку, і наче щось мені поробилося, ніби й не я став. І в око, і в душу мені запала. Вродлива була, ясна річ, але не так врода її, як щось таке, що поза нашим розумінням, змусило мене забути і про сім'ю свою, і про дітей. Заміжня була. Я спитав, чому не чоловік прийшов зі скаргою, а вона глянула на мене, ніби у чомусь винною була, й каже: «Та йому байдуже, галасвіта подався на заробітки». Поміг я їй з ремонтом, звісно, а далі пішло-поїхало, не міг я без неї, вже й сім'ю хотів покинути і її намовляв, аби розлучилася. Та не так сталося, як гадалося. Якось — досі її обличчя пам'ятаю, таке бліде й винувате — вона каже: «Востаннє ми сьогодні бачилися. Чоловік повертається». А я їй: «Він же і п'є, і руку на тебе піднімає!» А вона: «Не в ньому причина. Діти. Мої! твої. Ні ти для моїх батьком правдивим не станеш, ані я для твоїх матір'ю. Потім вони з нас спитають, а ми що скажемо?» Я їй: «Діти виростуть, у них своє життя буде, а ти себе занапастиш». А вона: «Не можу я через дітей переступити. Прости». І пішла Назавжди.

— Ви більше не бачились? — спитала Ніна, зворушена несподіваною відвертістю.

— Ні. Чоловік забрав невдовзі сім'ю до Росії, там він десь прилаштувався. Я тоді довго ходив як сновида. Потім відпустило. Моя Варя і досі нічого не знає. Діти наші роз'їхались, удвох отак і топчемо землю.

— У мене дітей немає, — ніби її хтось про те питав, мовила Ніна.

— Ще дасть Бог, ви молода, — не співчутливо, а доброзичливо сказав Володимир Миколайович. І додав: — Ніхто нічого в цьому житті до пуття не знає. Несповідимі путі Господні — це точна Ось мене візьміть. Вийшов на пенсію, думав, відпочину, дачі лад дам — для дітей, для внуків, вільною людиною нарешті буду, а минуло кілька місяців — не можу в чотирьох стінах. І став потроху «грачувати». Машину завжди любив, перебували в моїх руках всі наші моделі, а потім «опеля» не нового реанімував, поїздив — продав, «беемвешку» купив, теж не нову, зробив з неї лялечку, ось на ній і пішов у «грачі». Як тепер кажуть: бомбити почав. Заробіток такий-сякий, але ж з людьми якось веселіше. Отак, за кермом бувши, познайомився з Єгоровичем. З Ємченком. Він щойно заступив на посаду, ну й вирішив своїм способом із містом знайомитись, без екскурсоводів і пахолків. Я на площі центральній прописався, подалі від таксистів, там у них ще з часів царату законна зупинка, не підпускають. Хоча всіх їх знаю на ім'я, не хотів розборок і ворогування. І от підходить до машини здоровецький мужик. Я теж нівроку, аби не живіт, а він такий підтягнутий, спортивний. Оглянув машину — мовчки, по-хазяйськи, і питає: «Іноземців теж возите?» Я бачу, що він такий іноземець, як мій кіт Барило, але роблю вигляд, що повірив. «З Канади, — питаю, — чи з Німеччини? Чи з Росії-сусідки?» — «Не має значення, — відказує. — Тариф для іноземців такий самий, як для своїх?» — «Дивлячись яка людина і куди їхати», — темню і я собі. «А на день можна вас підрядити»? Було десь на початку одинадцятої. «Можна, як треба. Тільки шоб на вечерю я вдома був». — «Тоді поїхали».