Чак Палагнюк - Розкажи все

Ми повільно повертаємося до кадру із склепом Кентон... Поставивши люстерко на його звичайне місце, саме так, як і завжди, я стаю на позначку X, зроблену помадою на кам’яній підлозі, і накладаю власне обличчя на справжнє обличчя моєї міс Кеті. Ціле життя її шрамів і зморшок, кожне спотворення й дефект, які в неї коли-небудь були, — з цього моменту це все моя власна ноша. Саме дзеркало звисає під тягарем зібрання такої кількості вишкрябаних знущань. Кожної з вад і таємниць міс Кеті.

Шуба, яка зараз на мені, — це її шуба. Моя чорна вуаль — її вуаль. Я засовую руку в кишеню й дістаю звідти діамантову обручку від Гаррі Вінстона. Цілую обручку там, де вона торкається моєї долоні, і дмухаю на неї так, наче передаю повітряний поцілунок, а потім кидаю її через склеп, і вона падає, а діамант розбиває відображення з вадами. Те, що було справжньою історією життя, розлітається на численні блискучі, яскраві осколки. Той єдиний, ідеальний образ вибухнув і перетворився на таку велику кількість суперечливих перспектив. Сам безцінний діамант загубився в цій купі такої кількості нічого не вартих, сліпосяйних осколків скла.

Кетрін Кентон буде жити завжди, бо вона збережеться в пам’яті шанувальників, така ж постійна та вічна, як легенди срібного екрана Ерл Оксфорд та Хаус Пітерс. Безсмертна, як Тріксі Фріґанза. Її обличчя буде таким же знайомим майбутнім поколінням, як світле, повернуте обличчя Таллі Маршалла. Міс Кеті і далі будуть обожнювати, так само, як глядачі будуть аплодувати й довічно обожнювати Роя д’Арсі, Брукса Бенедикта чи Юлалію Дженсен [240] Ерл Оксфорд, Хаус Пітерс, Тріксі Фріґанза, Таллі Маршалл, Рой д’Арсі, Брукс Бенедикгп, Юлалія Дженсен — відомі актори. .

Від розбитого дзеркала, в якому будь-який запис моєї міс Кеті перетворився на блискучі осколки, камера переходить до найновішої урни й фокусується на ній. Урна все ближче, ближче, і ось ми читаємо ім’я, вигравіюване на металі. Кетрін Еллен Кентон.

І за цю урну я піднімаю бокал.

В акті третьому, сцені восьмій Ліліан Гелман кидається через весь плисовий будуар Кетрін Кентон, проноситься ракетою через кімнату й приземлюється всією своєю вагою на руку з револьвером — руку одягнутого в маску Вебстера Карлтона Вестворда III. Лілі та Вебб борються, кидають одне одного по спальні, розбивають стільці, лампи та дрібнички під час несамовитої боротьби за життя. М’язи на тонких, елегантних руках Лілі напружуються, щоб стримати нападника. Її піжама від Лілі Сент-Сір метляється та рветься. Її трикотаж від Валентино розорено. Її елегантні білі зуби глибоко встромлюються в хитру, змовну шию Вебба. Суперники наступають на капелюшок Лілі від Ельзи Скіапареллі, а Кетрін тільки й може, що спостерігати за ними в огидному жаху й верещати від приреченої паніки.

Як і в першій сцені, ми переходимо до довгого обіднього столу, де сидить Лілі, — тепер вона тішить інших гостей розповіддю про свою боротьбу. Світло від свічок, стіни обшиті деревом, лакеї. Ліліан робить достатньо довгу паузу у своїй розповіді, щоб гарно затягнутися сигаретою, а потім видмухнути дим на половину присутніх, після чого каже: «Якби я тільки не вирішила того тижня сісти на дієту...» Вона струшує попіл із сигарети на тарілку для хліба, хитає головою, каже: «Моя славетна, блискуча Кетрін, можливо, залишилася б жива...»

Після перших же слів розповідь Ліліан стає одним із тих саундтреків із звуками джунглів, які чуєш на задньому плані кожного фільму про Тарзана — самі тропічні пташки й мавпи-ревуни. Гав, писк, нявк... Кетрін Кентон.

Хрю, му, цвірінь... Вебстер Карлтон Вестворд III. Чоловік, який не зробив нічого, крім того, що глибоко закохався, — пристрасно закохався, — тепер повинен грати роль негідника впродовж усієї цієї дурної кінокартини, яку ми звемо історією людства.

Тіло кінозірки міс Кеті не встигло й охолонути, як вона стала частиною міфів Гелман. Манера міс Лілі кидатися іменами, як форма синдрому Туретта.

Поки лакеї наливають вино й прибирають тарілки від шербету, руки Ліліан пливуть у повітрі, від її сигарети залишається хвіст диму, її нігті встромлюються в невидимого грабіжника. В історії, яку вона розповідає за обіднім столом, Лілі продовжує битися й боротися із злочинцем у масці. Під час боротьби вони стріляють, і Гелман демонструє це, хлопнувши долонею по столу, через що все столове срібло підскакує, а бокали дзенькають один об один.

Зі свого місця, яке розташоване далеко від сільнички, я просто слухаю, як Лілі пряде ще більше золота на власні, самовихваляючі відпадки. Я підкидаю на колінах веселу пухку дитину, одну з багатьох сиріт, яких надсилали міс Кеті, щоб вона обрала серед них одну. Я пошепки читаю молитву, прохаючи дати мені померти після Лілі. Зліва та справа від мене, з одного кінця столу й до іншого, Єва Ле Ґальєн, Нап’єр Алінґтон, Бланш Бейте, Джинн Іґлс [241] Єва Ле Ґальен, Напер Алінґтон, Бланш Бейтс, Джинн Іґлс — акторки. — усі ми читаємо ту саму молитву. Джордж Жан Натан із журналу «Лайф» дістає авторучку з нагрудної кишені і шкрябає нотатки на серветці. Едвін Шаллерт із «Лос-Анджелес таймс» шпигує за ним і робить нотатки про нотатки Натана. Бертрам Блок поспіхом пише нотатки про нотатки Шаллерта про нотатки Натана.