Чак Палагнюк - Розкажи все

«Справжня любов зовсім не лежить за межами досяжності». П’ятниця, вставлена замість суботи. Завтра, коли Вебстер Карлтон Вестворд III приїде, щоб забрати її на справжнє побачення в ресторані, буде вже занадто пізно лагодити розбите сьогодні серце.

На момент третього віскі орхідеї вже пошматовані й перетворені на м’яку масу між роздратованими пальцями міс Кеті. Коли я пропоную принести їй ще випити, її обличчя, прорізане мокрими стрічками сліз, світиться.

Міс Кеті дивиться на мене внизу на сходах, моргає, щоб висушити вії, каже:

— Ну справді, навіщо такому чудовому молодому хлопцю, як Вебб, стара жінка? — Посміхаючись роздавленим квітам у себе на колінах, вона каже: — І як я могла бути такою дурепою?

І зовсім вона не дурепа, запевняю я. Вона Анна Болейн і Марі Кюрі.

Її очі, у тій сцені, такі ж тьмяні та скляні, як перли чи діаманти, заплямовані лаком для волосся. В одній руці міс Кеті катає розчавлені квіти, міцно стиснуті в її кулаці, щоб зробити з них жмуток, який вона вкине до пустого старомодного стакана. Вона протягує мені стакан із залишками віскі та орхідей, а я даю їй інший, уже наповнений льодом і джином. Соболине манто зісковзує з її плечей і залишається лежати купкою на килимі на сходах. Вона — немовля, що народилося сьогодні вдень у її ліжку, юна дівчина, яка одяглася, жінка, яка сіла чекати на нове кохання... а тепер вона перетворилася на каргу, яка за один вечір постаріла на ціле життя. Міс Кеті підіймає руку, дивиться на вкриті зморшками суглоби пальців, на обручку з діамантом, гранованим у формі «маркіз». Покрутивши виблискуючий діамант, вона каже:

— Що скажеш, може, запишемо цю мить? — вона має на увазі — поїдемо до тайника під собором і виріжемо ці нові зморшки на дзеркалі, де збираються її гріхи та помилки. У цьому гравірованому щоденнику її таємного обличчя.

Вона підбирає ноги поближче до тіла, притискає коліна до грудей. Вона перетворилася на такий же щільний клубок, як і пошматовані орхідеї.

Проковтнувши джин за одним разом, вона каже:

— Я така стара дурепа. — Вона крутить лід на дні стакана, кажучи: — Чому я завжди відчуваю себе в такому занепаді?

Її серце спустошене. Мій план спрацював ідеально.

Обідок стакана заплямований червоним від її помади, кривий обідок залишив червоні відбитки на її обличчі, підняв кутики її рота догори, створивши посмішку зловісного клоуна. Її підводка для очей крапає і створює чорну лінію, яка йде вниз із центра кожного ока. Міс Кеті підіймає руку, перевертає зап’ястя, щоб подивитися на годинник, — жахлива правда оточена рубінами та рожевими сапфірами. Ось вони, погані новини, піднесені у витонченому оформленні. Десь у нутрощах таунхауса годинник починає відбивати північ. Після дванадцятого удару приходить тринадцятий, чотирнадцятий. Зараз пізніше, ніж взагалі може бути. На п’ятнадцятому ударі моя міс Кетрін підіймає погляд — її захмарені очі тьмяні від алкоголю.

Це неможливо. Годинник відбиває шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять — це дзвонять у двері. А на ґанку, коли я відкриваю вхідні двері, чекає пара яскраво-карих очей за оберемком троянді лілій.

Ми починаємо з панорамного кадру полички на каміні в будуарі міс Кетрін, зі строю шлюбних фотокарток і нагород. Потім ми переходимо до наступного панорамного кадру, пересуваючись упоперек поверхні столика на консолях у її вітальні, також переповненого трофеями. Потім настає черга ще одного панорамного кадру — камера рухається вздовж поличок вітрини в її їдальні. Кожен кадр демонструє хаотичне багатство нагород і трофеїв. Почесні значки та медалі лежать у виставних коробках, які вистелені білим атласом, наче крихітні колиски, кожна медаль висить на широкій смужці, коробка відкрита. Наче крихітні труни. Полички обтяжені круговими чашами з тьмяного срібла, на них гравірування: «Кетрін Кентон на честь усіх її досягнень; дарує Об’єднання критиків Балтимора». Статуетки, вкриті золотом, від Асоціації власників театрів у Клівленді. Мініатюрні статуї богів і богинь, крихітні, завбільшки з немовля. За Її видатний внесок. За Роки, які вона присвятила. Ми рухаємося крізь цей хаос гравірованих дрібничок, цих дипломів з відзнакою коледжів на Середньому заході. Така собі вдячність 375-ї проби від Клубу театральних акторів Фінікса. Гільдії журналістів Сіетла. Об’єднаної спільноти трагіків Мемфіса. Великої громади драматичних акторів Мізули. Крижані, спалахуючі, тихі, наче після оплесків. Останній панорамний кадр закінчується, коли брудна ганчірка падає і закриває одну з позолочених статуй, потім камера від’їжджає, щоб показати мене, котра витирає нагороду від пилу, полірує її та ставить назад на поличку. Беру іншу, полірую її та ставлю на місце. Підіймаю іншу.