Чак Палагнюк - Рент. Усна біографія Бастера Кейсі

Недді Нельсон (ζ руйнувальник): Ви знаєте, що в Руйнувальних Ночах означає Ніч «Продам авто»? Знаєте, що прапорець — велика ціна, написана білим через вітрове та заднє скло? Щоби прапорець був єдиним для всіх і не повторювався, ви маєте завжди ставити ціну 13 000 доларів та 50 центів, ви це знаєте? Ви уявляєте, який почався б хаос, якби прапорцем просто була будь-яка ціна?

Шот Даньюн: Однієї Ночі Мертвого Оленя ми котимося собі з нашим пенопластовим оленем на даху, аж тут нас просто нізвідки атакує блядський «Парк Авеню». Він врізається нам у праву фару, перебиває шланг радіатора, і наш охолоджувач накривається до чортової матері. «Парк Авеню» відступає з невеликими пошкодженнями корпусу. Хоч у них і підняті вікна, нам чути, як вони регочуть. Рент вилазить із нашого заднього сидіння й іде до команди в тій машині. Містер Грошовий Мішок, він нахиляється до водійського вікна й витягає з задньої кишені стосик банкнот. Вони підписуються під виходом з гри й увозять свого мертвого оленя додому на автобусі. Ми переносимо нашого оленя до їхньої машини і граємо це до кінця вікна в «Парк Авеню».

Боді Карлайл (☼ друг дитинства): У листі, якого Рент написав до мене, він казав, що коли людина знаходиться в машині, неможливо відрізнити, чоловік це чи жінка. Білий це чи чорний. З його слів, команди, які найважче було перемогти, завжди складалися з калік. З калік або педиків. Посадіть їх у машину на рівному ігровому полі — й одразу побачите яку-небудь стримувану фрустрацію. Ніхто не водить так скажено, як каліки з паралізованими ногами та ручним керуванням. Або як тощаві стофунтові дівчатка.

Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза (ζ історика): Ніч, про яку йдеться, наша остання ніч, проведена разом, була Ніччю Матраців. Найбільше з того вечора мені запам’яталося, як Рент розстібає кнопки на своєму синьому уніформеному комбінезоні, стоячи під яскравим світлом паркувального майданчика, поки ми п'ємо каву. Пам’ятаю його груди, всіяні наче сотнями додаткових сосків, незчисленними круглими, припухлими слідами. «Бродячі павуки, — пояснив він мені. — Наскочив на кількох на роботі». Він сказав, що намагався протягти їх тайкома додому, вкинувши за пазуху.

Шот Даньюн: У певні вікна, коли за всю ніч ти не квацнув жодної тачки й ніхто так само не дістав тебе, просто щоб не йти додому засмученим, можна заліпитися в якусь розвалену стару «акулу». Кожної гри бачиш розвалини, які торохтять довкруж, кожна у власній хмарі синього диму, їхні задниці розколошмачені до стану облуплених бляшанок, що двигтять та брязкають. Брухт на колесах. Ти врізаєшся в нього, і ця трухлява «акула» почувається частиною гри.

Коли в’їжджаєш у якийсь драндулет із жалю чи відчаю — це «милосердне квацання».

Ехо Лоуренс (ζ руйнувальниця): Та ну. Даньюн молов про одне й те саме: «Не роби цього!» Не плутайся з Рентом. Не закохуйся. Даньюн усе відтягував мене вбік і весь час: «Ти все ще можеш форсувати піки?» І весь час: «Зроби аналізи!»

Я дозволила Ренту їздити на моєму задньому сидінні не один місяць.

Шот Даньюн: Останньою грою, яку ми провели як команда, була Ніч Матраців. Дехто фарбував балончиками свій матрац начорно, щоб його важче було помітити. Моя вам порада: прочиніть бічні вікна та протягніть мотузку крізь машину. Прив’яжіть свій матрац, залишивши всередині тачки ковзний вузол. Коли раптом з’явиться поліція, винюхуючи, що й до чого, ви розв’язуєте ваш вузол та скидаєте матрац. Він злітає, стягуючи за собою мотузку, і ось ви вже просто ще одна невинна машина на міській вулиці.

Нашої останньої Ночі Матраців, забачивши будь-яке поплямлене, брязкітливе, древнє іржаве корито з засмальцьованим матрацом на даху, Рент казав: «Стукни його». Він заводив: «Буцни його, хай їм буде вдала ніч».

Ехо Лоуренс: Відзнач це в себе. Рент був таким романтиком. Одна річ — купити дівчині троянди, щоб вона дивилася, як вони в’януть та гниють. Набагато краща думка — купити дівчині нафаршований під зав’язку «Скайларк», який вона може розтрощити. Однієї Ночі Медового Місяця мій коханий вручив мені ключі від білого «Лінкольна Континенталь» зусим на світі. Дуже солідні колеса. Такий м’який хід і таке гучне стерео, що коли в один прекрасний момент якийсь «Фольксваген Джетта» врізався в нас з тилу й застряг своїм передком під нашим заднім бампером, ми цього навіть не помітили. Ми майже півгри проїздили, тягаючи за собою цю маленьку тачку, набиту розлюченими людцями.