Чак Палагнюк - Рент. Усна біографія Бастера Кейсі

Лоґан Елліот (☼ друг дитинства): Насправді, якщо ти не жував як слід її їжу, то її їжа жувала тебе.

Айрін Кейсі: Я зрозуміла, що доки їжа сильніше смакує, аніж робить боляче, ти їстимеш. Доки ти більше насолоджуєшся, ніж страждаєш.

Безін Карлайл: Взагалі, вечері всклад, організовані фермерською спілкою, мали б бути суспільною подією, яка дає людям можливість поспілкуватися, приділити одне одному увагу. Не візьміть це близько до серця, але щоразу, як Айрін Кейсі приносила свій курячий пиріг або «трибобовий салат» [42] Салат із трьох видів бобів, який у Сполучених Штатах є традиційною закускою на пікніках та обідах усклад. , люди, замість соціалізуватися, зосереджено витягали з рота всякий непотріб. Її страви були непогані, але заступали собою товариські теревені. Замість товариства, яке вкотре пережовує, хто поставив синець під оком його дружині чи хто розважається з її чоловіком, у кінці кожного колективного обіду залишалася хіба що купка справжнього сміття біля кожної тарілки. Горбок із кісточок, камінчиків, скріпок. Цілі бруньки гвоздики, гострі, мов канцелярські кнопки.

Една Перрі: На Різдво в чужоземних народів є традиція пекти торт, сховавши в ньому маніпусіньке малятко-Ісуса. Вони кажуть, що той, хто знайде фігурку малого Христа, буде особливо благословенний цього року. Просто маленький ляльковий малюк з пластику. Але Айрін Кейсі зазвичай вмішувала в своє тісто стільки ж ложок маленького Ісуса, скільки борошна й цукру. Засувала малятко-Христа до кожного кусника. Можливо, вона просто хотіла, щоб якомога більше людей відчуло себе пестунчиками долі, але це завжди виходило якось ненормально: товариство, що відригує цілі зграї, цілі приплоди голеньких, рожевих пластикових Спасителів. Родить цих мокрих немовлят з власних вуст. Величезні відбитки зубів угризлися та вчепилися Спасителю в усміхнене лице. Різдвяний обід усклад в будинку фермерської спілки, і народ сидить за довгими столами, прикрашеними червоним гофрованим папером, і всі відкашлюють цих заслинених маленьких Христів — це ніколи не здавалося так уже доброчесно.

Безін Карлайл: Так само як не завжди кращою дитиною є та, яку ти любиш найбільше, — інколи це дитя, яке приносить тобі найбільше клопоту, — так і люди запам’ятали тільки ту їжу, яку на колективні обіди приносила Айрін Кейсі. Про іншу їжу, куди ліпшу, як-от горіхові брусочки Ґленди Гендерсен чи запечене грушеве пюре Саллі Пібоді, — про цю їжу ніхто й не згадував удруге — просто тому, що вона не душила вас до напівсмерті.

Ехо Лоуренс: Того разу після оргазму я відчуваю в собі якийсь тиск , не біль, а швидше щось таке, як коли тампон усередині перекошує. Ніби мені варто сходити пі-пі. Рент засуває в мене два пальці й витягає щось рожеве. Гладке й лискуче від слини.

Навіть голі, ми ніколи не дотикаємося. Висохлий та в’язкий чи мокрий та слизький, завжди відчувається тонкий шар поту, чи слини, чи сперми.

Так само спираючись на обидва лікті, Рент розглядає щось на своїй долоні.

Ніби він щойно висмоктав цю рожеву штуку з мене.

Тож, ясна річ, мені доводиться сісти й подивитись. Але це просто жарт.

Маленька лялечка. Немовля, зроблене з рожевого пластику. І Рент каже: «А це як тут опинилось?» Мантра його матусі.

Він шкіриться до мене й каже: «Ця штука тут перетворює мене на короля фортуни…»

Майже не має значення, що з його слиною я дістала сказ.

Боді Карлайл (☼ друг дитинства): У понеділок уранці я зазвичай почувався виснаженим, бо цілу ніч у неділю не спав, зазубрюючи алгебру. Містер Вайланд задавав домашніх завдань на шість-вісім годин тарування, і я завжди залишав їх на останню хвилину. Заплющивши очі, я все ще можу чути голос очевидця, дівчини, яка виводила ці заняття. Оскільки неможливо вивести думки — а тільки різний чуттєвий мотлох типу смаку, запаху, звуку та вигляду — то очевидець проговорює кожен крок свого рівняння, базікає без упину, поки ти дивишся, як крейда в її руці видряпує цифри на дошці.

Її голос говорить: «Якщо X дорівнює косинус Y, a Y більший за Z, то детермінант X має включати…» І на цьому я засинаю. Усе ще форсую, але вже хроплю на весь дух. Усе, що я знаю вранці в понеділок, це запах крейдяного пилу. І стукіт: щоразу стукає, коли її крейда торкається дошки, щоб провести нову лінію. Не інтерактивної дошки «Smart Board» і навіть не білої дошки, по якійпишуть фломастером, а отак жалюгідно — звичайної класної дошки. Через десятки років я все ще можу сказати, що очевидець була правшею і носила червоного светра з довгими рукавами, які високо закасувала на зап’ястках. Вічний присмак чорної кави у неї в роті. Рука найттаймера, хтось мені був сказав. Ніякої засмаги на тильному боці. І він, і кісточки, і долоня — все одного кольору.