Володимир Дрозд - Кінь Шептало на молочарні

Мерин не обізвався на ту мову й словом.

— Як там Степан? — спитав по хвилі Шептало й полегко зітхнув, бо те запитання найбільш свербіло йому.

— Що Степанові станеться? — похмуро відповів мерин. — Який був, таким і залишився.

— Мене не згадує? — ще по довшій мовчанці, чомусь притишуючи голос, запитав білий кінь.

— Чомусь не згадує… — почулося з сутінків глумливе, а може, той глум вчувся Шепталу.

— Ну, де ти там? Поганяй! — гукнув од воріт Гаврило.

— Но-но! — цмокнув дядько. Молодий мерин стрепенувся, натужився, але віз ніби приріс до землі. Дядько махнув пужалном і вперіщив коня по ребристих боках. — Н-но, проклята худобино!

Нарешті бамкнуло у вибоїну колесо і віз покотився вулицею. Ще довго похвітькувала у темряві пуга.

Правлінські коні вертали до стайні. Вкладалися в різних кутках, на з'їдинах — стайня була простора. Прийшов Гаврило, зачинив двері. Все стихло. Тільки лагідно зітхала конюхата кобила та час від часу біснувався в загорожі збуджений прогулянкою жеребець.

Шептало довго не спав. Уявлялось темне бригадне дворище, встелене багаторічним солом'яним порохом, крізь який деінде прошпиговується шпориш. Пахне лободою: попа попід тином та стайнею — аж до стріх. Молодого мерина вже, певно, розпрягли, і він почвалав до коней, що теж припізнилися і не пили увечері. З упряжної виходить Степан, відчиняє ворота, хльоскає пугою. Коні шити передки дріботять з двору. Вогка дорога, вогкі тини, вогке небо — звук батога якийсь глухий, теплий, зовсім не страшний. І Степан, притомлений довгим днем, ліниво чиргикав своїми чоботищами об кожен вигорбок — не свариться, не матюкається. Доки п'ють коні, сидить на цямрині, постукує пужалном по халяві; обличчя — стомлене, смутне і навіть добре. За цих хвилин він думає про всіх коней: чим завтра нагодувати, куди кого послати. А луги пахнуть молодою отавою, а земля шерхла, як Степанова долоня…

Вертали з порожніми бідонами. Скубнувши із скирти соломи, Івась ліг горілиць і, як завжди, задрімав. В інші дні Шептало звично плуганився б знайомим шляхом до двору молочаря. Але сьогодні особливо звабно темніли на приполах оскубини гречки, легка паморозь пирію стелилась у долинах, молода конюшина між карячкуватих дубків кликала в лісосмугу. Білий кінь скрива глянув на Івася і звернув убік. Воза торсонуло в розорі, але візник не прокинувся.

Поскубуючи конюшину, Шептало ступав та й ступав собі по лісосмузі. Сховалося за пагорбом село, дубки скотилися у рівчак, тоді знову вибрались на хребет поля. У Шепталових грудях трохи студеніло од власного свавілля, і дріж у колінах: ніби некованими копитами — по ожеледі. Але не від боязні, швидше навпаки — від молодечого збудження. Глумливо озирався на молочаря — той спав. Тільки коли віз загримкотів по ораному — трактор пройшовся впоперек лісосмуги, — Івась розплющив очі: віжки тяглись по траві. Виматюкався, скочив з воза і забіг наперед. Впився в загнуздок, замахнувся кулаком. Шептало гордо скинув головою — блідий кулачок молочаря безсило заметався десь далеко внизу.

«Степан би дістав, — раптом подумалося білому коневі, і він зрозумів, що глибоко зневажає Івася з усією його хирлявою добрістю. — Степан би сім шкур спустив. Так відшмагав, що й місцинки живої на спині не лишилося б. Морду б кулаками зсаднив… Бо Степан дужий, наче білий кінь…»

Десь за тиждень схолодніло. Двір гув під копитами коней, а дороги стали стрункі. Вітер шастав попід стріхами, правлінські коні вночі збились докупи. Вранці Гаврило відчинив стайню і зник. Івась теж не заявлявся. Весь день по дворах грали гармошки. Вулицями бродили рожевопикі люди. В кориті зкрижилася вода, і коні лизали вогкі тини. Лютував у стійлі огир. Повз загорожу у бік криниці брели бригадні коні. Позаду, трощачи чобітьми гострі грудки, понуро йшов Степан: в буденному, як завжди, дарма що свято, — витерта до ниток шапка, куфайчина, широкі штани брижаться над халявами, пуга в руках. Білому коневі стенулося в грудях — і зимно, і боязко, і радісно. Він щосили вибалушує очі, штирхає поглядом перехняблену постать Степана. «Озирнись, озирнись, озирнись…» — волає подумки білий кінь. Але Степан незворушно бреде далі, човгання чобіт і копит глухне за рогом вулиці. Трохи розчарований, білий кінь іде до корита. Треба йому цього Степана, як хомута на шию. Мало хіба його батожив? Усе ж часом приємно згадати, що ти ходив під тим биндюгом. Бо те ходіння скінчилося. Навіть не приємно, а так, солодко-лоскотно якось. Ніби тобі живіт гребінкою чешуть.