Володимир Дрозд - Кінь Шептало на молочарні

За погожих вечорів, поскубши з ясел привезеної Шепталом отави, коні кружкома лягали неподалік стайні. Опускалось у димарі оранжеве сонце. Вогка осіння паволока котилася по городах. Вулицею гнали до колодязя бригадних коней — хльоскав Степанів батіг, коні шарахались, тріщали тини. Степан матюкався і знову хльоскав. Шептало навмисне не дивився в той бік: хай Степан знає, що білий кінь нарешті втрапив до рівних собі і весь — у розумних балачках.

— Я щодуху мчатиму по білій крем'янистій дорозі, — казав ще гаразд не об'їжджений, чванькуватий молодан — він полюбляв розмови про смерть. — Цокотітимуть підкови, у вухах лящатиме вітер, грива стелитиметься, наче крила птаха. Коні в борознах, дерева, люди ойкатимуть від захоплення та заздрості: «Як він біжить!» І раптом я впаду на білій дорозі. З усіх чотирьох. Я впаду на суху землю, і земля застогне з розпуки, а душа моя вже буде далеко-далеко, на білих копицях хмар. І буде мені легко та солодко, наче стою по коліна в конюшині. Але мине небагато часу, і я повернусь на землю. Неодмінно. Я вірю в перевтілення душ. Моя душа блукатиме з істоти в істоту. Спершу я стану конюхом… Аж потім я стану могутнім дубом край дороги. Уявляєте? Повз мене біжать коні, поспішають люди, юрмища, метушня, шум-гам, а я дивлюся звисока, підперши зеленими копитами небо: мені нема куди поспішати — ні в голоблі, ні до плуга, ні до корита…

— Вихолощена, дитинна бридня, — нашіптував у вухо білому коневі коростявий мерин. Він був уже в літах, та й розповнів на пожежні, тому виглядав досвідченим. — Ця вигадана смерть на білій дорозі, глядачі, тільки оплесків по вистачає… Який несмак! Він скорчиться в борозні після третього гону. Коли вже народився конем, будь їм, роби все, що тобі накажуть, але не май себе за раба — ось порятунок, поки ти в душі вільний, ти не раб, хоч і в голоблях. Хай мене запрягають, спутують, б'ють — я вільний, бо не мрію про інакше життя. Помітили — пута відчуваєш лише тоді, коли борсаєшся. Тоді мотуззя врізається в шкіру — аж до кісток. Ось яскраве підтвердження моєї правоти. Гляньте на цього жеребця. Він зараз почувається вільним, хоч і бігає по колу. Бо не має себе за раба; навпаки, розумово обмежений, гадкує, що досяг на сім світі неабичого…

Шептало глипнув у бік стайні. Посеред стовковища з віжками в руках крутька переступав з ноги на ногу Гаврило. Огир, вигнувши пахолок, трушкував по колу. На червоних пожежних бочках сиділи дядьки, смоктали цигарки. В голоблях гарцювали хлоп'яки. Гаврило підняв правицю з батогом, батіг хвітькнув і впав на моріг, стрельнувши на всю околицю.

— І-гі-гі! — весело хіхікнув огир та рвонувся вперед. Пожежник обіруч вхопився за віжки, відкинувся назад, віжки виструнчилися, вивертаючи коневі голову. Жеребець пирхнув, хвицьнув копитами землю і звично, радо понісся скоком по колу.

— Щасливий, — зітхнув молодик. — Увесь у русі… — і скрушно додав: — Якби мене змалечку не вихолостили, я б…

Мерин кинув на нього нищівний погляд і прошептав на вухо білому коневі:

— Раб навіть у мріях лишається рабом…

Тільки конюхата кобила, що мала під зиму ожеребитись, мовчазно стояла неподалік гурту, опустивши голову між передні ноги. Кобила мовчала, усюди — у стайні, біля корита, на вигоні, а коли до неї зверталися, відповідала не до ладу, ніби щойно зі сну. «До чого вона весь час прислухається? — думав Шептало. — Невже до того, хто має колись народитися?»

І в його грудях тепліло.

Якось — уже було поночі — укоськаний жеребець, остигаючи, ледве переступав ногами — на вулиці зарипіли колеса зле змащеного воза і знайомий голос прогучав із-за паркану:

— Гавриле! Картоплю тобі привіз. Ходи до хати.

— Зараз!

Пожежник злегка прихльоснув батогом. Жеребець подибав до стайні. Шептала манило на голос — не знати чого. Пішов уздовж паркану — трохи хвилювався. В сутінках розгледів доверху вантажений картоплею віз, знайомі постаті дядька в куфайці та молодого бригадного мерина, що снив колись молочарнею. Мерин, звісивши між голоблі голову, важко дихав. Учувши Шептала, повів на нього оком і знову похнюпився. Білому коневі теж забракло слів, йому було ніяково та журно у своєму щасті перед чужим бідуванням, але не мав сили мовчки відійти — дуже кортіло побалакати.

— І на молочарні несолодко, — мовив тихо, соромлячись свого ситого, легкого існування. — За день не приляжеш. Гасаєш, мов оглашений. І знову ж — відповідальність: бідони з молоком возити — не картоплю, звісно.