Володимир Дрозд - Катастрофа

— З темна до темна серед свинцю, наче каторжний, — бубнів з кутка старий друкар. — Я напишу, доки це…

— Вам платять понаднормові, і можете завтра писати хоч тисячу скарг, мене це не обходить, а сьогодні закінчите газету, інакше… — Лють піднялась у Загатному, він вхопився за спечену руку, щоб опам'ятатись, але було вже пізно. — Інакше на себе ображайтеся…

— Ти що, нас лякаєш? — завівся друкар. — Ти ще під стіл пішки ходив…

Цех замерехтів перед Івановими очима. Непокора завжди бісила його, а тут ішлося про більше.

— Попрошу не тикати. Ми з вами свиней не пасли і, сподіваюсь, не будемо пасти.

— Подавіться ви тими копійками, коли дорікаєте, — це Пріська.

— Я б і за великі гроші не став з тобою свиней пасти, — друкар.

— Що за шум, що за гам учинився? Товаришочки, прошу слова. Прісьчин голос я вчув біля книгарні, подумав — горимо, — до цеху вбігав Гуляйвітер. — Що сталося, Кириловичу?

— Секретар райкому наказав передову про кукурудзу в номер, — якомога сухіше відповів Загатний.

— Я зараз подзвоню, спробую викрутитись. А коли вже судилося — гуртом навалимось, гуртом легко й батька бити, а передову скласти — раз плюнути, я сам до каси стану, університетську молодість згадаю, а Йосипівна вмить заверстає, золоті руки…

— Та воно все можна, — на очах добрішала Пріська. — Коли по-людському…

— Таке вже ярмо наше, газетярське, — гасив Гуляйвітер полум'я сварки, густо сіючи слова.

— Коли б дехто менше командував… — прозвучало з кутка. — Хіба ми не розуміємо?

«Якось він уміє з ними, цей нездара, — заздро й болісно думав Іван, відступивши до вікна. — Плете казна-що, а вони слухають і не зляться. Певно, чують у ньому свого, а я чужий. Маса полюбляє посередностей і демагогів…»

— Хто хоче в неділю по гриби, звертайтесь до нашого профспілкового бога, я за машину домовився, біжу дзвонити, — уже з порога гукнув Гуляйвітер.

«Але я теж телепень, зірвався, не приведи всевишній командувати людьми; хтось писав, що великі гуманісти — потенціальні тирани, але ж ніхто не може згубити в собі злість, доки не дізнається, що в нім зло і що добро. Сковорода. Треба б вибачитись». — Він боявся втратити затишне почуття поваги до себе.

— Ми всі… занадто нервові… Начитаєшся макулатури, набігаєшся…

Цех мовчав.

«Ти чекав, що вони з радощів упадуть до ніг, але чомусь ніхто не падає. Може, чекають, що я стану навколішки? Змилуйтесь, пробачте… Забагато честі». Іван подався до дверей, визивно карбуючи кожен крок.

Останні місяці Хаблак жив окремо від сім'ї і батьківство своє сприймав трохи абстрактно. Шалено стрибав, аж похрускувала стара редакційна підлога, коли отримав вітальну телеграму — все сталося трохи зарано, несподівано, Марту одвіз до пологового будинку Андріїв брат. Щасливо скалився в кожне обличчя, ручкався, пив з редакційними хлопцями і, звісно, перебрав на радощах, така вже терехівська традиція (та й не тільки терехівська, скажу я вам). Потім домував з тиждень, їздив до міста по ліжко, пелюшки, повзунки, ванночку, справ було досить на всі шість днів відпустки, а в білих матер'яних заметах щось кувікало — червоне, крихітне, але роздивлятись його Андрієві довго не дозволялось, не те що на руки брати. Хапливі дружинині рядки скупо оповідали, що вона вже крутить головою, усміхається, любить дивитися на лампу та на сонячне вікно. Андрій Сидорович, не ймучи віри, усміхався на кожну звістку — ніяк не міг уявити, що десь там, за сотню кілометрів, живе людина, народжена від нього. Звичайні слова: «У мене є дочка, моя дочка», — здіймали в грудях солодку бурю. Але минав час, і чіпка буденність терехівського життя, невдачі на газетярській ниві непомітно розвіяли святковість.

Сьогодні не існувало нічого, окрім його дочки. Навіть нарис, найкращий Андріїв нарис лежав на столі серед пляшок та сосок, не викликаючи в нього жодних емоцій. З-під мереживного чепчика на Хаблака зиркали до всього цікаві оченятка маленької людини, що вже бачила, відчувала і, певно, якось по-своєму аналізувала світ.

— Ти їй розкажи що-небудь, — сказала Марта, вносячи паруючу каструлю. — Оксана любить, коли до неї говорять.

Він став думати, що б його сказати доньці, але нічого не вигадав. Не міг у таку хвилину сюсюкати і дитинно лицедіяти. А те, що глибоко в серці, голосно не скажеш, та й узагалі не скажеш, людські слова видаються надто вже знебарвленими, обжитими. Андрій мовчав, гойдаючи на руках дитину, але в тім мовчанні було стільки почуття, що йому навіть очі щеміли.