Ирена Карпа - Фройд би плакав

Катманду стає містом, що живе лише вуличками, вщент забитими різнорозмірними й різнокольоровими крамарськими вивісками. «GENIUS САРRISTORE», «ТІВЕТ-ВUTHAN», «HIMALAYAN», «SARNA BAZAR», «VІР» і просто сила-силенна крамничок, кав'ярень і масажних центрів із назвою «SHANGRILA». Людям так хочеться раю.

— Ми повинні це зробити, Х'ялмаре! — Марла зводить докупи брови і тягне хлопця до чергової крамнички ювелірів. Знайти ексклюзив не так уже й легко. Знайти ексклюзивну прикрасу й коробочку для контрабанди гашишу в одному — вдвічі складніше.

— Дивися… Оця. Яка класна… — Марла попросила дівчинку-продавщицю дістати зі скляної шафки стару срібну прикрасу-зберігальницю реліквій.

— Це з Тибету?

— Вона дорога! — зневажливо пирснула мадам з наманікюреними пальцями й лакованою зачіскою, очевидно, дружина власника магазину.

Ага. Змістовна ствердна відповідь…

Марлі відразу перехотілося купувати цю тибетську коробочку, хоч і коштувала вона 60 долларів — реальна ціна як для антикваріату. Ховала свою неприязнь до тьотьки-снобки Марла так:

— Знаєш, якось стрьомнувато купляти столітню річ… В неї ж також є душа, і хтось жив із цією прикрасою, носив у ній щось важливе. А тепер її за дешево продають, переправивши з Тибету-Хтозна, як вона діставалася тим перекупникам.

Х'ялмар, як у більшості випадків, мовчки погодився. Вони пішли до наступного магазину («Ширпотрєб!»), і до наступного («Попса!»), а потім ще до одного, ще і ще («Блін, такий відстій, як всюди, а коштує задофіга — як антикваріат…»), аж поки не знайшли, врешті, того, що шукали.

— Х'ялмаре! Тут намистинки порізну продаються! Й амулетики теж!!! — Марла раділа, як циган сонцю.

Крамничка належала батькові й зовсім юному синові. Вони мовчки дизайнували й майстрячили нові прикраси зі срібла, яшми, гірського коралу, хризолітів, бурштину, бірюзи, малахітів та іншого каміння, назв якому Марла не знала. Прикраси виглядали дійсно добре — жодного кічу, жодної повторюваності чи зачовганості. Батько й син тихо нанизували срібні намистини на сталеві нитки.

— Покажіть, будь ласка, отой медальйон із червоним каменем, круглий…

Хлопчик мовчки показує все, що просить Марла. Він тихо і люб'язно посміхається. Марла розглядає всі круглі амулети з камінням усередині, щоби потім купити квадратний із суцільного срібла.

Х'ялмар кудись ходить знімати з картки гроші, тим часом Марла підбирає намистини для свого амулету — довгі, круглі, конусоподібні… їй допомагає господар, розпитує її про Україну і про політику. Марла розповідає, що президент — імпотент, а прикраса їй потрібна для одного дуже вирішального концерту. Каже ювелірові, що Непал — її улюблена країна, а його прикраси — найкращі. Господар дуже скромно дякує. Повертається Х'ялмар і бере дизайн у свої руки.

Знаєш, коли у нас закінчаться гроші й ідеї, я стану дизайнером прикрас…

Угу, _ погоджується Марла, — в тебе це завжди ніби виходило. От бач — і ти не зовсім безнадійний лох…

Ну, тобто, і ти трохи здібний до мистецтва.

— Сука.

— Дизайнер. Мовчи і шукай намистини.

Ввечері вони вирішили пройтися «чіста па клубам», як сказали би київські хохли. Вузенькі вулички висвічувалися скупим світлом (картинка в дисшіейчику камери була темно-темно-червоною, як кров із середини тіла). Пороги храмів Шіви, Ганеші, Калі, Вішну, Сарасваті, Шак'ямуні, інших святих в усіх їхніх обличчях і настроях були засипані квітковими пелюстками. Входи до храмів закривалися ґратами, фати — замками. Ходили збирачі сміття і собаки. Майоріли прапори Непалу — по два червоних трикутника з сяючим лотосом по середині й темно-синьою каймою по периметру. Кожен прапор — половина схематичної ялинки, жодних всеуставлених прямокутників. Час від часу поряд із непальськими висіли прапори Тибету. На них і серед ночі сходило сонце.

В об'єктиві Марлиної камери пробігає група молодих людей. Вони підозріло тихо поводяться як для такої своєї кількості. Відтак виявляється, що двоє по центру несуть чиєсь обім'якле тіло.

— Хочеться вірити, що це їхній дружбан напився… Марла із Х'ялмаром фільмують їх ще й зі спин і знизують плечима.

«Girls Boys Dance Show» — блимає на одній із будівель. Зрештою, не на одній, на кількох.

— Ну що — пішли?

— Думаєш, шоу трансвеститів?

— Нє, дурепа. То би було шімейл-шо [49]у, а тут — малчікі налєво, дєвочкі направо…

— Ну добре, — зітхає Марла, — все одно пішли.

Виходять на третій чи четверий поверх. Дивнувату музику чути все ближче. На сцені^ схожій на сцену провінційного лялькового театрика, закінчує свій танець живота дівчина в червоному.