Люко Дашвар - Битi є. Макар

Від холу в бік коридору важкі кроки.

— Жіночко! Ви ще довго?

Горила! Він ішов до туалету.

Блискучий, ефективний, неймовірний і карколомний, стовідсотковий план звалився на голову механіка разом із Зіною. Доля! Оті троє покидьків із зв’язаними руками — то маячня! Вони схожі не на заручників, а на співучасників. А от Зіна… Горила і пузатий бачили жінку, яка просто попросилася у туалет, а тепер… Вони мають розгубитися, відчувати себе винними за те, що вона…

Уже не ховався. Ухопив Зіну за шию, приставив до скроні пістолет-запальничку. Тої ж миті з холу в освітлений коридор увійшли Горила і пузатий.

— Не треба було пускати… — Пузатий не договорив. Побачив Макара й компанію. Застиг. — Йо-пе-ре-се-те!

Горила імпульсивно потягся до кобури. Макар закричав і смикнувся: до Зіниної шиї ніж, «макарова» — на Горилу.

— Стояти! — горлав люто. — Грохну і тебе, і тітку на хер! Зброю на підлогу! Лицем до стіни!

Пузатий у камуфляжі надто поспішно виконав вимогу. Тремтячими руками дістав з кобури пістолет, жбурнув до Макара. Горила зміряв його презирливим поглядом, повільно вийняв з кобури зброю, поклав на підлогу, буцнув важким чоботом — пістолет відлетів до механіка.

— А я тебе жалів, падло!

— А я тебе не пожалію, козел! — з веселою злістю крикнув Макар. — До стіни! Мордами в стіну, руки назад!

Охоронці прилипли до стіни. Макар відскочив від переляканої Зіни, люто зиркнув на ошелешених заручників.

— Стояти, суки, й не смикатися, бо…

Похапав з підлоги зброю охоронців. Закричав:

— Повернуся на фабрику… Вас, суки, в охорону не візьму. Хрінові ви охоронці! Лицем до мене!

Охоронці обернулися. Макар стояв навпроти них — веселий, збуджений. З кишень стирчали мисливський ніж і точна копія «макарова». У кожній руці по пістолету. Справжньому. Жестом указав на наручники на ременях охоронців.

— Надівайте наручники один одному. Ключі кидайте мені. Швидко, падли!

Пузатий заметушився. Горила не зводив з Макара налитих червоним очей.

— Ти й п’яти хвилин…

— Мовчати! У хол!

Підскочив до Зіни. Обмотав їй зап’ястки мотузкою.

Завмер. Озирнувся. І раптом тихо розсміявся.

— Друзі… Прошу! Ви на моїй фабриці! Хол! Давайте почнемо знайомство з моєю фабрикою з холу.

— Шановний пане Макаре. Це пропозиція? — перелякано пробелькотів літератор.

— Геракле! — весело вигукнув механік. — Це наказ, мать твою!

Горила зацікавлено примружив око, зиркнув на літератора.

— Ти знаєш цього…

— Мовчати! У хол! — Макар щосили вдарив руків’ям пістолета по стіні.

Ба-бах! Куля в стіні.

Заручники й охоронці вирячилися — хто від здивування, хто від жаху, а ноги тим часом уже рятували — несли їх до холу.

Тут похазяйнували чужі. Макар зиркав хижо, дивувався: пальми зсунуті в кут, крісла попереставлені, біля стіни поряд із кавовим автоматом з’явився стіл — на ньому комп’ютер, невеликий ящик, схожий на переносну рацію…

— Суки!

Кинувся до великих скляних вікон холу — закрити напівпрозорими портьєрами. Те, що треба! Ззовні, певно, видно силуети людей, а де хто — не роздивитися! Запаритеся, падли, вираховувати сміливця!

— На підлогу!

Заручники попадали там, де стояли. Ні! Не годиться. Розсадив їх при стіні. Поставив поміж них пальми та крісла. Отак краще! Не дотягнутися одному до одного, хоч би як прагнули.

Спробував зосередитися — головне ж попереду! Не виходило. Емоції рвали в шмаття. Нарешті! Нарешті! Через майже два місяці після захоплення фабрики він повернувся. Стіни рідні, машинки, тканини, манекени у кімнатці в кінці першого поверху… Манекени. То добре! Майже два місяці не бачив свого! Ясно у голові. Знає, як… А ті консультанти, потвори, півтора лимона вимагали за те, щоби він зміг на фабрику ввійти… Козли! Він і без грошей…

Зі свого кута пискнув літератор:

— Пане терористе! Даруйте… Пане Макаре! Дозвольте… Це ж усе не по-справжньому? Наші славні правоохоронні органи… Вони би ніколи…

Макар вишкірився. На «сігмівців» указав зухвало.

— Ось вони, твої славні правоохоронні органи, Геракле!

Дістав точну копію «макарова», клацнув перед носом Горили — вогник спалахнув.

— Що, бійці, обісралися? Це запальничка, придурки!

Горила всміхнувся недобре.

— Грайся… Недовго…

— Мовчати!

— Матір Божа! Дозвольте мені взяти відгул! — схлипнув Пустовоєв.

— Розслабся, Геракле! Слухай музику, — спокійно відказав Костя Шнуровський.

Макар напружився. Побіг до столу. Вимкнув радіо, обірвав шнури на невеличкому ящику, схожому на переносну рацію.