Люко Дашвар: Битi є. Макар

Так… Гоцик зробив для Макара немало добра… Й трьох місяців не минуло… Гоцик, певно, й досі скніє на Костянтинівській, бігає в універ, а механік… Перейшов на заочний, живе у дворівневих апартаментах коханки Марти і — отака іронія! — працює помічником того самого нардепа Сердюка, чийого сина так любила Люба… Побачили би вони його зараз…

Зіпнувся на ноги.

— Ні, не зараз… — у животі дірка. «Бріоні» — ганчірка, туберкульозна слина на штанях. Козли…

Визирнув із під’їзду, наче двійко з наколками і хвойда й досі поруч. Нікого. Скосив очі у бік Мартиного будинку… Біля нього саме зупинився звичайний для бідних чиновників «мерседес» CL-класу. Із салону випурхнула весела, як весняна пташка, Марта, за нею на світ божий поліз дебелий, схожий на обкусану картоплину дядько з погонами полковника на міліцейській формі. Махнув водієві — відпочивай, посунув до апартаментів за пташкою услід. Парочка аж ніяк не скидалася на ділових партнерів…

Макар учепився в ручку під’їзду, зіщулився, озирнувся злодійкувато, наче його ганьбу бачив цілий світ. «Блін, я таки “мальчік”…» Ноги самі понесли геть. Метрів за десять побачив у кущах випатране портмоне. Ключі від автівки й апартаментів валялися поруч.

— Сюрприз… — наче ніяким боком. Наче ключі від апартаментів прихопили туберкульозні. Слідкували за ним давно й уважно. Пограбували у брудному під’їзді тільки заради того, щоби забрати їх, і оце зараз швидко й безшумно відчиняють двері Мартиного барлогу. Вона, певно, уже заскочила на картоплину, а тут — сюрприз! Туберкульозні на порозі. Лежати й сцяти від страху! Голий полковник — не полковник! Зґвалтують Марту жорстоко й безбожно прямо на міліцейських очах, гаманці заберуть, килими, порцеляну, телек! Є що! Персні здеруть, сережки — разом із вухами!

…Ключі від апартаментів валялися в кущах. Поруч із порожнім портмоне і ключами від «кіа».

— Речі треба було забрати…

За хвилину — далеченько від цирку втік. Крутив кермо — і куди?! — м’язи на ногах викручувало, наче на гору пішки. Думки захекалися: то до Мартиних апартаментів войовничо кинуться, то давай годувати планами зі смаком димедролу. Пручався: розберуся!

До тями прийшов, коли «кіа» скотилася з Європейської на Поштову площу, і механікові раптом з біса невтримно захотілося побачити Гоцика. І Любу… А як повернулася?

Вікна прихистку на Костянтинівській зяяли темними питаннями. Макар залишив автівку біля воріт внутрішнього дворика, посунув усередину — ружі, кіт, лавка під вишнею, рипуча веранда, що вони з Любою й Гоциком називали її космосом. Піднявся дерев’яними сходами, смикнув двері помешкання, де ще зовсім недавно вони ділили на трьох біди й мрії. Нікого. Усівся у плетене крісло, що так і стояло на веранді, — зимно щось… І спогади не гріють. Нікого. А он за сусідніми дверима старенька Роза Сигізмундівна жила… Померла… Аби не померла, про всіх би Макарові розповіла. Спостережлива була…

Двері Рози Сигізмундівни відчинилися. На веранду визирнула лиса дівчина у військовому френчі та шортах.

— Чому ти лиса? — запитав Макар.

— Ти хто?!

Макар кивнув на власні двері:

— Я тут жив… Не знаєш, тут хтось мешкає?

Лиса дівчина знизала плечима:

— Я тиждень тому в’їхала. Не бачила нікого.

Макар кивнув, підвівся. Геть.

— А чого ти лиса? — запитав від сходів.

— Я не лиса! Я підстриглася на нуль! — із прикрістю вигукнуло дівча, гепнуло дверима.

Макар засмутився: ну, так… Різниця між завойовником і альфонсом — приблизно така сама. Хоча… Завойовник досяг мети, альфонс тільки… розбігається для стрибка. Нормально… Він альфонс!

…Вечір зливався з ніччю, укривав Дніпро прохолодою, навіював: скоро замерзнеш. Річка хвилювалася, тікала на південь… Макар сидів на гранітних сходах набережної біля пішохідного мосту, топив погляд у воді — як же він розумів відчайдушні жадання ріки! Куди не біжи — твоє місце тут. «Отож-бо, — признався. — Аби скоріше Сердюк із Брюсселя повернувся. Стати для нього незамінним. Так, щоби далі вже без Марти… А до тих пір… Нормально. Я альфонс».

— Добре, що сумку не взяв…

Місяць уже височенько застиг над водою, коли Макар плюнув у безнадійну річку, поплентався до автівки. Набережною тинялися люди, пили пиво, сміялися безтурботно. «Марнуйте час, йолопи!» — хмикнув роздратовано. Від’їхав від набережної, озирнувся і раптом подумав, що згори все це кодло можна легко покласти з одного кулемета.

— Цікаво, стара чекає?.. — наче з поля бою.