Володимир Єшкілєв - Адепт

Посередині галявини ми побачили величезну шестикутну кам'яну чашу. В ній палахкотіло біле жертовне полум'я. Біля чаші стояли дві жриці Печери. Одна з них була в чорному плащі, дуже схожому на плащ Оряни, а друга не мала на собі ніякого одягу, зате руки, ноги і шию її прикрашали коштовні браслети й намиста, що мерехтливо сяяли, освітлені жертовним вогнищем.

— Їх аж четверо, ми нічого не вдіємо, — прошепотів я.

— Це не головне, — відповіла Оряна. Хижі очі відьми палали в темряві демонською рішучістю. — Ти подивись на отвір Печери.

Я напружив зір і побачив, що вхід до святилища замкнений прозірчастими золотими ґратами.

— На мапі вони не вказані, — шепотіла сама до себе відьма. — Добре, якщо в когось із цих є ключ… Якщо ж нема — все пропало. О, праматір Мокош, допоможи мені…

Не знаю, скільки часу ми лежали у високій траві Риб'ячого Гаю. Куцохвоста літня ніч уже відступала перед світанком, коли на галявині відбулися зміни.

Оголена жриця підійшла до Печери, відчинила ґратчасті ворота й увійшла у святиню. Жриця в чорному попрямувала до палацу служниць, золочений дах якого підносився над тополями Гаю. Біля входу до печери зосталося лише двоє абхірів.

Оряна заховала меча під плащем і наказала мені:

— Коли підійду до воїв, стріляй в обличчя тому, хто стоїть праворуч від входу. Промахнешся — загинемо.

Вона відповзла у глибину Риб'ячого Гаю і вийшла на галявину з того боку, куди відходила жриця в чорному.

Абхіри спочатку не звернули на неї уваги. Я вклав стрілу до лука і натягнув тятиву. Руки мої тремтіли і я молився Шехіні, щоб з двадцяти кроків влучити у довгоносе обличчя охоронця.

Оряна підійшла до печери і тут один із абхірів почав уважно придивлятися до неї. Коли він зробив крок уперед і простягнув до Оряни руку, я вистрілив у другого воя. Перший раз за життя я вбив людину. Червона стріла увійшла абхірові в око, він заточився.

Другий охоронець обернувся до вбитого й Оряна використала цю мить. Вона знизу встромила свій меч у незахищену шию абхіра. Хлопець схопив лезо руками і, ріжучи пальці, витягнув його з рани. Це згубило іудея. Кров залила абхірові горло, він захлинувся нею і впав, хриплячи і звиваючись у корчах.

Я підбіг до мідних стовпів і добив невдаху.

Оряна першою пірнула у морок Печери, а я ще затримався, роззираючись. Свідків не було, тиша впала на Риб'ячий Гай після нашого злочину, і навіть нічні птахи принишкли в тополиному гіллі.

Я увійшов до святині. Одразу за отвором починалися сходи, що вели вниз. Тут панувала темрява і мені довелося брести навпомацки. Сходи закінчувалися ще одними ґратчастими дверима. Прочинивши їх, я увійшов до величезної, освітленої смолоскипами зали. Стіни її були обличковані гранітом, чотири колони висотою в двадцять ліктів підпирали чорну від кіптяви стелю Печери. Посередині, між колонами, застигло скляною нерухомістю прозорої води озеро, береги якого були складені з шліфованих мармурових плит. Навколо озера стояли тридцять чотири золоті боввани висотою у два лікті. Це були зображення володарів, з якими дружила Чорна Риба: дві прадавні цариці Артната і Балга, сімнадцять каганів епохи Ту-кю і п'ятнадцять Великих Каганів Раш-Хазарі. У віддаленому кінці Печери озеро ховалося під чорною скелею. На її прямовисній стіні була закріплена срібна плита з Істинним Гербом Хазарії. Дванадцятипроменева Зірка, викладена з дрібних сапфірів і бірюзи, сяяла мерехтливою блакиттю.

Так виглядала Печера. Щось важке, як тисячолітня таємниця, пригнічувало її простір. І число тої поганської святині було «двісті тринадцять». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

Я вийшов на берег озера й зупинивсь, здивований. Але не містичний обладунок Печери викликав моє здивування. Я побачив Оряну і жрицю: зовсім голі, вони кохалися, цілуючи одна одну. Чорний плащ і меч відьми лежав поряд, на мармурових плитах. Браслети тихо дзеленчали на руках жриці, заблуканих у хвилях золотавого волосся Оряни, а губи та язик зеленоокої спокусниці ковзали між стегон служниці Чорної Риби.

Не розуміючи того що побачив і того, що роблю, я підійшов до сплетених жагою грішниць, підняв меч і відсік жриці голову. Злива крові опалила мармурові плити, мій одяг і білу шкіру Оряни. Вона відірвалася від мертвого вже тіла і подивилася на мене. Це був погляд пустельного лева, в якого відібрали здобич.

— Що ти зробив, тварюко? — прошипіла відьма.

— А чим вона краща за тих хлопців, що ми їх забили при вході?